15. Сверстюк Євген. На святі надій. Вибране. — К.: Наша віра, 1999.
16. Івашко Василь. Міф про Василя Стуса як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.
17. Москалець Костянтин. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень, С. 4—14; див. також у кн.: Москалець Костянтин. Людина на крижині. — К.: Критика, 1999.
18. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 336 с.
19. Григоренко Петро. Спогади. Переклад Дмитра Кислиці. — Детройт, Українські вісті, 1984, 758 с.
20. Рубинштейн Леонид. Книга рекордов Донбасса. — Донецк: ЕАИ-пресс, 2002, 304 с.
21. Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передмова Г. Немирі. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, 510 с.
22. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995, 688 с.
23. Яцюк Оксана. Родовід Василя Стуса // Вінницька правда.
ЖИТТЯ НАВИРІСТ
(1954—1959)
«Бідний плащ!
Що він думає, висячи на кілочку?»
Срібна медаль, яку Василь Стус отримав за рік по смерти Сталіна, вабила обіцянкою відкритости всіх доріг, а тому 16-річний юнак майже без вагань зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою марив. Сталіно полишалося майже без вагань, адже усвідомлення власної інакшости й небажання «переплавитися» на донбасця змушували торувати нові путі.
Київ.
Після бруднуватого потягу й облізлої та просякнутої вугільним пилом станції Сталіно громаддя Київського вокзалу не злякало юнака, який приїхав перемагати на іспитах і завойовувати столицю. Перші враження, що так і не вилилися в майбутні вірші, формувалися під впливом зеленого океану київської зелені, яка рятувала від розпеченого асфальту немитих вулиць. Але на зволікання часу не було, і Василь попростував до приймальної комісії факультету журналістики Київського університету.
Такі ж, як і його, юні лиця, недбало приладовані до незграбних і несформованих кістяків, дещо підбадьорювали: ти не сам у полоні хвилювання, отож, не гайся: уперед, до мрії!
Однак у приймальній комісії якась сіра, невиразна й байдужа постать одразу ніби вшкварила батогом:
— Ти1938-го?.. Такий малий? Чекай, зараз проконсультуюся, але, здається, ми такої дрібноти не беремо!..
Постать зникла, полишивши розгубленого юнака в клейкій павутині вагань, сумнівів і образ. Останнє відчуття дедалі посилювалося, адже в неукраїнському Донбасі, особливо в школі, він встиг звикнути до поваги викладачів, які щиро шанували цього дивного, добре освіченого юнака з бідної грачівської родини…
Поки сіра постать ходила вирішувати його долю, Василь розглядав старі стіни університету, уявляючи, як цими ж коридорами за сто років до нього ходили сивочолі викладачі, а яких 25 років тому тут цілком міг в очікуванні лекції стояти й сам Микола Костьович Зеров.
Постать насунула непомітно:
— Зайди в оті-он двері. — І коли він уже рушив, поступово повертаючися від історичних асоціацій до реальности, почув: — Та документи візьми, а то чого доброго ще куди дінуться. Шукай їх потім…
Невеличкий кабінет невідь чому лише посилив гнітюче враження.
— Значить, Ви 1938-го року народження. Юначе, вам доведеться дещо зачекати, бо…
Решта слів провалювалися в густу моторош неочікуваної ситуації, що вибила з-під ніг ґрунт одним фактом свого виникнення. Ні, не таким, геть-геть не таким бачив молодий Василь свої перші іспити, до яких був готовий і майже не хвилювався.
Навіть не дослухавши до кінця мотиви відмови, він згріб папери й вийшов за двері. Незважаючи на все довкола, Василь швидко попрямував до виходу й лише в затишній тіні університетського саду поступово почав опановувати себе.
— Що я скажу батькам?..
— Я ж їхав за перемогою?..
— Чому?..
— І що там говорилося про батьків?.. про низький рівень публікацій?.. та ж вони їх навіть не подивилися…
— Однак соромно, соромно, соромно, що провалився в якесь заціпеніння й не зміг переконати цього — чоловіка? жінку? — в необхідності надати мені шанс. А я ж би його вже використав, я б — використав! Чорт, що на мене найшло?! — Юнак рвучко зірвався з лавки, та знову прикипіти до неї його примусив звук звичної для Донбасу російської говірки, із якої ніби проросла думка, — чому, чому про цю ситуацію я нічого не читав у жодній із книжок? — Зараз книжки видалися йому купою мотлоху, який нічим не допоміг у вирішальну, як тоді здавалося, мить життя.