Я присів на лавочці з твердим наміром стати довгожителем. Тут хотів зберегти нерви, подихати свіжим повітрям, коротше – продовжити своє життя, Недалеко від мене повітря освіжав фонтан, а два малюки, відкрутивши свої краники, поливали квіти на клумбі. Мами ними не могли намилуватися. Потім дітки почали поливати лавочку – мами так щиро сміялись, що я переживав за них – аби хоч щелепи не вивихнули, а коли малюки стали обливати один одного, вони отямились:
– Ти що робиш?! – зарепетували в один голос. Відтак зажадали, щоб діти негайно припинили. А даремно. Хай би поливали й далі. Це був би їм урок виховання. Не все ж покладатись на життя й вулицю.
У скверику мені пригадалося кілька картинок з американського життя. Ми того дня їхали до Вашінгтона. Дорога простелилась не довга, але й не близька. Десь приблизно п'ятсот миль. На півдорозі ми зупинились. Настав час обіду, й ми заїхали заправити автомобіль, а заодно й себе. Я не хотів вилазити з машини. Рано прокинувся, погано спав, і тепер мене тягло на сон.
Я відкинув голову на сидіння і хотів уже було задрі-
мати, як раптом почув:
– Гуд монінг, сер!
– Гуд монінг! – відповів я трохи незадоволено, але коли побачив перед собою миловидне дівоче личко з посмішкою і ямочками на щоках, сон як рукою зняло.– Гуд монінг, гуд монінгі – повторив я ще двічі, пам'ятаючи, що всі американці ввічливі й товариські.
Дівча принесло мені на таці сніданок. Прикріпило якимись прищепками піднос до дверцят кабіни, і я вже, як у літаку чи автобусі, сидів за обіднім дорожнім столиком.
– Сенк'ю, міс.
– Пліз[15], сер.
– Ай ем пліз ту міт юу[16], – сказав я.
– Сенк'ю, сер.
– Уот із йо нейм?[17] – запитав я.
– Шеллі Уїльямс.
– Спел йо нейм, пліз. Скажіть по літерах, будь ласка. Я б хотів його запам'ятати. – Вона мило посміхнулася і від-
повіла:
– Ш-е-л-л-і У-ї-л-ь-я-м-с.
Мені хотілося з нею поговорити. Вона й далі довірливо посміхалася, як це вміють тільки американці, але, очевидно, подумала, що я, певне, не доспав, а тому сьогодні не міг навіть рухатися. Через те й запитала:
– Вам чогось міцного, сер?
– Окрім міцних поцілунків, нічого зранку не вживаю, – пожартував я.
Їй сподобався мій жарт. Вона двічі підстрибнула на місці й ляснула в долоні. Ні, хай йому грець, ці американці як діти! Все їх захоплює, і все в них викликає усмішку, і вони не лише не втрачають почуття гумору, але й розуміють його. І це в світі, де стільки жорстокості! Чи не парадокс?
– Скільки тобі років, Шеллі? – Вона ще була в тому віці, коли питати не забороняється.
– Шістнадцять, сер.
– Ти донька бідних батьків, Шеллі?
– Ноу, сер! – заперечила вона й голівкою, яку вінчала досить-таки гарна золотиста зачіска.
– Мо', ти сирітка, люба моя? – догадався я.
– Ноу, сер, – засміялася вона й, очевидно, подумала, що я хочу її удочерити.
– Хто ж твої батьки?
– Батько банкір, сер! Мама актриса, сер!
– Вони безробітні?
– Ноу, сер.
– Зовсім спантеличився, – розгнівався на себе. – Зовсім нічого не розумію у цій Америці.
На щастя, й вона нічого не зрозуміла, окрім останнього слова, бо все те я сказав по-українськи.
– Вони в тебе скнари?
– Ноу, сер. – Тут вона, здається, навіть на мене образилась. – Я готуюсь стати студенткою університету. Для цього потрібні долари. Багато доларів.
– Невже їх тобі не може дати твій любий батечко?
– П'ятдесят процентів, сер. А п'ятдесят повинна заробити я сама. Тоді я зможу по-справжньому оцінити життя, сер. Се ля ві, сер. Ви француз?
– Ноу, – відповів я. – Я турок. Власне, в мене батько турок, а мати – німець, – я сказав «німець», бо як по-англійськи буде німкеня, не знав. – І, певне, тому, Шеллі, я не можу тебе зрозуміти ні по батьковій, ні по материній лінії.
– Це все так просто, сер.
– А бабуся у тебе є? – запитав я на прощання і поклав кілька доларів на піднос-столик.
– Дві, сер. І маю двох дідів, сер. Данке шон! – Вона справді мене мала за німця. На турка я не був схожий.
– І дід з бабою тобі не можуть допомогти? Як одна пара, так і друга?
– Ноу, сер. Вони тепер на тому світі.
– А-а! Померли?
– Ноу, ноу, сер. Там, у Старому світі. В Європі: Неаполь, Рим, Париж, Лондон, Амстердам. А ще – Альпи, Карпати! Подорожі вимагають багато доларів. Тим більше по Європі.
– Сенк'ю, Шеллі, – я подав їй піднос і додав: – Бай, бай!
– Бай, бай, сер! Щасливої дороги!
Ви були дуже милі зі мною. Мені приємно, сер.