– Мамо, але ви подивіться, яка поза в мене і яка в нього. Ви бачите, як я йому переказую ваші слова. Він намагався дещо зрозуміти, але до нього не все доходило. В мене страшенно погана англійська вимова. Він гадав, що я з штату Огайо. А коли я йому сказав про лій в голові, він зблід. Ти бачиш, яка мертвотність у нього на обличчі? Як у манекена. Стовідсоткового манекена. «З тим космічним щитом у тебе нічого не вийде, Ронні, – казав я йому. – Ти краще подумай про тих тридцять п'ять мільйонів, що живуть за межею бідності, про три мільйони жебраків». Я все йому сказав, мамо.
– Все одно не треба було фотографуватися. Ти ганьбиш нашу сім'ю. У нас ніхто не сидів у в'язниці, не втік за кордон.
– Але він, може, порозумнішає, мамо.
– Хто? Манекен?
– Який манекен? – перепитав розгублено я.
– Оцей манекен, – показала вона на Рейгана. – Ти ж сам казав. Блідість, обличчя, як у манекена.
Я прикусив язика. Ні, мама таки все зрозуміла.
– І невже з ним може сфотографуватися будь-хто? – запитала вона. .
– Будь-хто. Крім американського безпритульного, – відповів я. – По-перше, він бездомний, по-друге, безробітний, і йому не те, що на копію, а й на оригінал начхати. По-третє, коли б той безпритульний мав два долари, то він би краще купив шматок м'яса й кусень хліба, аніж...
Я не хотів ображати президента. Та й, мабуть, не маю морального права. Я тільки констатую факти, підтверджуючи їх своєю фотографією.
Можу навести ще один приклад.
Напередодні виборів одна з фірм випустила туалетний папір. Побачили б ви, яка за ним черга стояла! Адже папір був з портретом президента Рейгана. Я не знаю, хто випускав той папір, до якої партії належав власник тієї фірми, але знаю одне: американцям видніше, куди поміщати портрет свого президента. Я в їхні внутрішні справи не втручаюсь. Це було б нечесно і непорядно. Мене саме так виховували – в чужі справи не втручайсь. Самі розберуться. Це, між іншим, досить мудрий життєвий принцип. Прикро, що не всі його засвоїли. Бо коли б засвоїли – то в світі було б набагато спокійніше. І головне – оптимістичніше.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 28
Ми чимало знаємо про існування манекенів: жіночих, дівочих, хлоп’ячих, дитячих. Але щоб в ролі манекенів виступали живі люди – таке можна зустріти тільки в Америці. Якщо ви маєте бажання уявити хоча б в загальних рисах, що це таке – то вперед, до розділу «Живі манекени»! Вивчивши його напам'ять, можете сміливо казати далеким знайомим: «Оце нещодавно побував у США, то таке...» Але зачекаймо – давайте усе по порядку і до кінця. Тим більше що кінець не так вже й далеко.
Розділ XXVIII. ЖИВІ МАНЕКЕНИ
Я й зараз вважаю, що всі мої зустрічі у США відбулися на належному рівні. Мої ж промови – на найвищому рівні. Як оцінювали їх мої споглядальники і мої слухачі – важко сказати.
У США мені доводилося зустрічатися з багатьма різними і за світоглядом, і за віком людьми. Зустрічався часто і так само часто перед ними виступав, удосконалюючи свій ораторський хист.
Перша моя зустріч відбулася в Українському домі Ліги американських українців, у якій за президента Леон Толопко, а за відповідального секретаря – Михайло Торченко. Обоє вже не молоді, як, зрештою, й більшість в лізі товаришів, людей загалом веселих і життєрадісних. І це мене надихало на віру в краще майбутнє. Вони, як і ми, борються за мир. Спокій на землі, соціальний прогрес, творча праця – мета їхнього життя.
Наступного разу ми зустрічалися на їхньому, як вони кажуть, терені з членами клубу імені Миколи Чернишевського – з «третьою хвилею» еміграції. Це вже не трудова і не тільки українська еміграція. «Третя хвиля» поки що знайшла притулок в будинку Ліги американських українців (ЛАУ).
Отже, я тут зустрічався з тими, що тепер самі про себе співають:
Хорошо в Америке, если в банке миллион...
А якщо нема мільйона? Якщо ти... Краще процитувати й далі:
Когда приехал – разобрался очень быстро,
За корку хлеба здесь приходится пахать.
Здесь хорошо живут банкиры и министры,
И здесь любому на любого начихать...
По-моєму, непогано сказано, хоча сказати про це безпосередньо авторові цих рядків не вдалося. Можливо, що то й колективна творчість[18]. Мушу вибачитись, але до емігрантських бардів доведеться звернутися ще один раз. Останній, щоб не склалося враження, ніби мої власні думки Америка викачала. Воно якоюсь мірою так і є. Зі мною це й справді сталося. В окремих місцях книжки я й сам себе не впізнаю. До поїздки в США мою прозу читали, як ліричну поезію з відтінком ледь помітної іронії, усмішки й теплоти. Після Нью-Йорка все те немов з хмарочоса здуло. Залишилась сама сатира, зіткана з гіпербол, єхидства й гротеску. Так ось ще одна цитата: