Є в Нью-Йорку і рай. У повному розумінні цього слова. Я не жартую. Вірю, навіть упевнений, що такі райські куточки є по всій Америці.
В Нью-Йорку цей рай розташувався у Рівердейлі. Офіційно він називається Філстоном. Там живуть мільйонери. Простих смертних туди не пускають. Емігрантів, між іншим, також. Навіть тих, хто покинув Поділ, Дерибасівську чи Бердичів. Не вдалося побачити того раю й мені. Але те, що в них там рай справжній, про це розповідають очевидці.
Ви ж можете побачити його тільки здалеку – в бінокль. Загальний вигляд такий: біля кожної брами – по апостолу. Коло одної стоїть Петро. Коло іншої – Павло. Тільки звуть їх тепер на американський лад – Піт і Пат. Так зручніше. Та й американці народ економний. Навіть мільйонери. Я бачив одного мільйонера. Обідав у звичайному ресторані. Коли він закінчив їсти і офіціант загорнув у серветку два надкушених шматочки хліба, мільйонер сховав їх собі в кишеню. Він сухарі сушить. А коли їх тонни дві-три назбирається, продає на Тайвань. Тайванці за сухарі їм пальта з натурального пуху постачають.
Та, бачу, знову відхилився од теми. Що ж – художній відступ. Є такий прийом в художній літературі. А я пишу тільки художню літературу. І цей відступ, звісно, зробив спеціально для критиків, які чомусь ніколи в моїй творчості не знаходять нічого оригінального. Розглядаю його як класичний зразок, суто мою знахідку.
А тепер нарешті про емігрантів. Я їх бачив. Близько. На такій відстані, як ви ось ці рядки. Один з емігрантів учепився в мене, схопив за піджак і став ґудзики на ньому обривати.
– Що ви робите? Ви збожеволіли!
– Так, я збожеволів, – признався він мені. – Я збожеволів того ж дня, як висадився у Нью-Йорку, де на мене мав чекати чек на сто тисяч доларів. Їх обіцяв мій дядечко з Ізраїлю. Але той чек іде й досі. Він, очевидно, пересилав його через Ліван або через Палестину. А там пошта працює нерегулярно. – Він взявся за черговий мій ґудзик.
Я не міг нічого вдіяти. Я вже й сам бачив, що він божевільний. І вирішив не ризикувати. Тому лагідно запитав:
– Навіщо вам мої ґудзики? Чи у вас нема чого їсти?
– Так, нема. Я приходжу до цього клубу, щоб хоч раз поїсти. Тут не дадуть померти.
– А ґудзики? – Мені жаль було ґудзиків. Я купив їх у Парижі. І це була моя чи не єдина згадка про Париж, в якому й не був. Ми приземлилися в аеропорту Орлі, названому так на честь якогось маршала, нібито українського походження[20]. Я цього стверджувати не можу, бо ми через кілька хвилин знялися в повітря. Маю на увазі – літак.
– Ґудзики?! – він на мене глянув несамовито. Якби ви бачили його очі! Я так злякався, що буквально блискавично випалив:
– Рвіть, рвіть. Якщо вони вам прийшлись до смаку. Вони мені ні до чого, До того ж вони – французькі.
– Французькі? – його рука зупинилась у повітрі в напрямі до мого найнижчого ґудзика. Я взагалі розгубився. Але згадав, що на моїх джинсах блискавка, втішив себе тим, що блискавок і пасків він не колекціонує.
– Французькі? – ще раз перепитав мене й заглянув у вічі. Я не знав: добре це для мене чи погано. Але вирішив: будь, що буде, твердо стоятиму на своєму.
– Так, французькі. Я їх купив у Парижі.
– Чому ви зразу не сказали? – вигукнув він не то на радощах, не то з печалі. – Ви мене хочете звести з цього світу. Так, так, на біса мені ці французькі ґудзики. Я ситий ними по горло.
– І тепер вирішили проковтнути мене?
– Не плетіть дурниць, – трохи грубувато, але досить тверезо сказав він. – Нічого з вами не станеться.
– Спасибі, ви мене заспокоїли, а то я вже було подумав про чорний костюм. Тут щодня когось ховають.
– Сто п'ятдесят чоловік на добу, якщо не всі двісті. Похоронна служба виготовляє їх на двісті осіб. Якщо не вистачає, беруть з інших могил. Покійники не ображаються, – закінчив він.
Я згадав, що про це десь уже читав. Але не хотів позбавляти емігранта «третьої хвилі» права відкривати мені Америку.
– Щодо ґудзиків… – згадав він. – Я дуже шкодую... що. На мене щось найшло. Ви не повірите, але я страшенно засумував за батьківщиною, якої в мене уже нема...
– Не треба! – тихо сказав я.
– Що не треба?
– Говорити так далі не треба!
– Я більше не можу. – І упав мені на груди, заридав.
Потім він мені розповідав, що цілими днями простоює в аеропорту імені Кеннеді і все чекає переказ на тих 100 тисяч доларів...
Згодом до мене підійшла поважна леді. Вона випустила у мене коротку, як черга з автомата, фразу:
20
Серед українців існувала думка, буцімто французьке містечко Орлі назване так на честь українця Григорія Орлика, французького маршала, сина українського гетьмана Пилипа Орлика. Але така думка не відповідає дійсності.