Свої кольти поліцейські США носять так, щоб вони могли при першій потребі вивалитися з кобури. Для мене це найбільша загадка: як, на чому ті пістолети у тих кобурах тримаються? Вони зовсім-зовсім оголені.
Здається, у США одному відомству підпорядковано поліцію і автоінспекцію. Поліцейські, як легко було зрозуміти зі всього, що про них мовилося, не викликають у мене аніякісінької симпатії. Я взагалі далекий від того, щоб вихваляти щось у загниваючому імперіалізмі. Але в американських автоінспекторів, гадаю, дечому можна повчитись. Я там не бачив, щоб на кожному кроці, де треба й не треба, стояли полісмени з жезлами. Їх там не видно.
Полісмени ставлять фари, але не замасковують їх імпровізованими маскхалатами, лопухами, листям від пальм, коробками від «Кента» чи «Мальборо».
А деякі наші автоінспектори, хоч як їх критикує преса і карають по службі, не можуть утриматись від спокуси налетіти на шофера із засідки, стягти з нього троячку.
Звичайно, це поодинокі випадки. У ДАІ[21] працює багато славних людей. У мене в самого є кілька знайомих, які заслуговують найвищих похвал. Та що вдієш! Буває, далеко від міста, на порожній автостраді, від самотності люди починають псуватися.. Не всі ту важку роботу можуть витримати. Та й за кермом чимало недосвідчених, а то й хамовитих їздить. Немало й таких, про яких сержант казав: «Права за сало купили».
Перебуваючи далеко від домівки, часом згадуєш не тільки велике й величне, але й прикре.
Я тим часом вивчав рух і життя на американських автострадах, які мені нагадували металевий прокатний лист без жодного шва. Шини так ніжно шурхотіли, ніби тобі щось нашіптували. Кадилак (у нас справді був кадилак) м'яко погойдувався, як машина-колиска. Тягло на сон і спогади. Я дивився на якийсь вигнутий бетонний бар'єр, що навпіл розсікав широчезну автостраду, й цікавився, що то за чорні сліди на його стрімкій стіні. Мені пояснили:
– Це така штука... (як ця штука називалася, ніхто не знав), що коли водій раптом за кермом засне і виїде на цю стіну, то вона його відкине назад на автостраду, а заодно й розбудить. Якщо поруч вас ніхто не мчатиме, то ви можете вирівнятись і поїхати далі.
– Своєрідний дорожній будильник, – зрозумів я.
– Не зовсім, але щось схоже на це.
– Непогано придумано, – зауважив я. – Ці імперіалісти інколи й про життя своїх громадян та приїжджих думають. Я ладен заплатити ще два долари, аби спокійно поспати на такій дорозі.
– Тут сон буває довжиною з вічність, – відповів мені товариш.
Наступного дня ми поверталися з Вашінгтона. Їхали знайомою вулицею. Американський полісмен якраз щось накривав жовтим мішком.
– Що б це означало? – поцікавився я в товариша, який знав усе, а в Нью-Йорку виконував роль головного при мені консультанта.
– Рівно через тиждень побачите. Саме в цей час. Цей мішок зніматимуть. Можете засікти час. Давайте звіримо годинники.
У мене пішли жовті кола перед очима рівно на третій день. Той яскраво-жовтий мішок не давав мені буквально спокою. Я вже не радий був, що на нього натрапили. Мені хотілося підійти, зняти його і врешті-решт подивитися, що ж там під ним. Він мені снився. На шосту добу мені приснилося, що той мішок уже в мене на голові.
Я з переляку прокинувся. А рівно о дев'ятій годині й тридцять хвилин ранку я вийшов на ріг 3-ї авеню й 64-ї вулиці й приготувався до урочистого зняття мішка з нещасного стовпа.
Через п'ять хвилин прибув поліцейський. Ніяка свита, окрім двох негрів, його не супроводжувала. Один з них тримав драбину, другий забрався на неї і досить прозаїчно, що чомусь ніби ображало мене, зняв той триклятий мішок і ледь не кинув його на голову тому поліцейському, що стояв біля машини. Ніякої урочистості не відбулось. Оркестру ніхто не виставляв. Я обійшов стовп. На ньому висів новенький (а може, свіжопофарбований) дорожній знак: 40 миль за годину.
Цілий тиждень на цьому стовпі фіксували увагу усіх водіїв. Я майже все, що бачив у Нью-Йорку, вже забув. Навіть панель на 8-й авеню, а цей знак запам'ятав, і, певне, на все життя. Дотепно. Просто. Результативно. То чому не перейняти цей досвід, не застосувати в себе.
Для цього не обов'язково їхати в Пенсільванію чи Дакоту, Нью-Йорк чи у Вашінгтон. Достатньо прочитати мою книжку, виписати з неї кращі абзаци і провести по службі ДАІ наказом. Автолюбителі будуть задоволені. Деякі сержанти крутитимуть носом проти нововведення, але хай уже вибачають. Асфальт – це не те місце, де кози пасуться.