«Якщо хочеш бути великим – дружи тільки з великими» – це я придумав такий афоризм й тепер його не соромлюсь, бо в ньому таки щось є. Принаймні на мій погляд. Не прославишся ти – вони прославлять тебе.
Але повернімося до дзвінків. Я спочатку сказав, що вибираю серіал другої порції дзвінків – убити. Щоб в одну мить, аби не мучитися, але мені товариші зауважили, що тут хазяїн не я, бо ж вибирають вони. То лотерея – кому що випаде. Я зрозумів і одразу здогадався, що це лотерея, в яку не всі хотіли грати.
Але на цих телефонних дзвінках психологічна обробка нас не закінчилася. Мій товариш мені щиро порадив:
– Ходитимеш по Нью-Йорку, ні з ким не знайомся. Краще обійди його десятою авеню...
Я це негайно взяв на озброєння. І треба ж, буквально наступного дня раптом помітив, як до мене наближається мій знайомий товариш, колега по серйозному перу, один з наших кращих прозаїків. Він так зрадів мені, встигнувши-таки помітити мене, хоч я намагався просковзнути у під'їзд на 2-й авеню. Так, мабуть, цей товариш ніколи не радів, коли навіть зустрічався з рідним братом. Він розкрилив обійми з твердим наміром кинутися мені на плечі, обійняти й полити мій найновіший костюм своїми чоловічими, добре солоними слізьми.
– Брате мій, – гукнув він. – Ніколи не подумав би, що ти тут, в Америці.
– Пане, – холодно, але у всеозброєнні зустрів його я. – Прошу пана, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.
– Ти що!
– Пане, – повторив я, і він одразу відчув, що в цьому слові щось таки закладено. Дружбою тут і не пахне.
– Тю! – сказав він. – Здурів чоловік.
Цього мені було достатньо, щоб щезнути з його обрію.
Коли через три місяці я зустрів цього товариша в Києві, на Хрещатику, крикнув:
– Брате мій, друже Романе!
Він гордо повернувся і сказав:
– Пане! Прошу, зверніть з дороги. Я вас уперше бачу й не хочу знати, хто ви й звідки.
Я все зрозумів, я ж бо догадливий. Мені багато не треба.
Це було потім, а тоді я присів на диван і взяв у рухи пам'ятку. Мені особисто подарували її у нашій місії. Я цю пам'ятку сховав і зберігаю як реліквію не тільки у своїй пам'яті, а й у шухляді – англійською і українською мовами. Я мрію дочекатися того дня, коли підростуть онуки й прочитають її в оригіналі. Хай знають, в якому пеклі перебував їхній дід.
Цю пам'ятку написали не наші працівники. Я їх не хочу ображати, але, впевнений, вони до такої пам'ятки не доросли. У них на таке таланту не вистачить. Це не пам'ятка – а шедевр. І якщо вона чогось варта, то не менше цілого розділу в такій книжці, як моя, котру пишу без будь-иєї допомоги. Якщо мені тут хтось і допомагав, то тільки комісар поліції міста Нью-Норка, і я йому безмежно вдячний. Наступного разу, як тільки поїду в США, обов'язково попрошусь до нього в гості. Все-таки приємно зустрітися зі своїм співавтором, якого, на жаль, не бачив і в очі, але з усього видно, чоловік він не без божої іскри. Іншого на таку посаду у Нью-Йорку не призначили б.
Почнемо з того, що, дякуючи йому, я зберіг двадцять доларів, які потім знадобилися мені. Купив за них прикраси своїй дружині, потреба в яких з роками все зростає і зростає.
Ці двадцять доларів, як і пам'ятку комісара поліції міста Нью-Йорка, я носив при собі, твердо пам'ятаючи: «Завжди тримайте при собі 20 доларів у нагрудній кишені. Якщо тільки незнайомець приставить вам до живота ножа чи пістолета, ви без жодного слова, спокійно, з посмішкою на вустах вручіть йому 20 доларів. Він вам скаже:
– Сенк'ю!
Ви йому у відповідь:
– Пліз[4], сер, – і, лагідно посміхнувшись, поклоніться. Для французів – зробіть реверанс. Для жінок – кніксен».
Я з півгодини тренувався біля дзеркала. Двома пальцями виймав купюру вартістю у двадцять доларів і вже через тридцять п'ять хвилин відчув, що можу виходити на сцену нью-Йоркського життя. А потім подумав, що для того малоприємного типа з ножем чи пістолетом вистачить і десяти доларів. І я поклав у кишеньку дві купюри по п'ять і взявся. далі штудіювати рекомендацію комісара, поліції міста Нью-Йорка. Для бажаючих можу додати її до книжки. Але на це вже потрібна воля видавництва.
Та яким було моє здивування, коли я й тут виявився не оригінальним. Такі, як я, уже були до мене.
Комісар писав: «Якщо ви покладете в кишеньку 10 доларів – ну, буквально читав мої думки, – то грабіжник візьме їх і замість "сенк'ю, сер" добре натовче вам пику».
Я поторкав себе за щелепу. Поки що все було на місці, і витягнув ще 10 доларів.
«Не тримайте в кишеньці, – писав далі комісар, – великих сум грошей і не подумайте при грабіжникові відлічувати належну йому таксу, він може вас штрикнути ножем і забрати всі. Пам'ятайте! – оце слово мені в пам'ятці найбільше подобається, хоч і зустрічається досить-таки часто. – Пам'ятайте! Грабіжник завжди поспішає. Йому ніколи ваші долари перелічувати».