– Я за тебе вийду заміж і помру по-справжньому лише тоді, коли ти станеш справжнім королем, – обтрусила вона спідничку від глини.
Містер Снайпер-другий королем не став. Бессі вийшла заміж за іншого короля, якого в Америці називали містером ТОВСТОСУМОМ. Містер Снайпер-другий не був запрощений на весілля до містера Товстосума, бо цей, як і його подруга, вважав нижче своєї гідності знатися з таким голодранцем, котрий мав тільки кавалерку, тобто єдину кімнату в будинку, де подібних йому було тисячі, а також одну рушницю (і ту подаровану на день народження) й одну стару книжку, яка не перевидавалась навіть у «Феррар, Штраус і Жіро» (останнє ім'я, до відома редактора, пишеться через «і»).
Містер Снайпер-другий страшенно образився. Спочатку хотів прикінчити містера Товстосума й свою колиштю подружку Бессі, але його на весілля не допустили на постріл гвинтівки з оптичним прицілом. Містер з того лиха забрався на пагорб, що знаходився в передмісті Нью-Йорка, і став очікувати жертв, які пішки ходять дуже рідко. (На околицях великих міст США, до відома тих, хто там не бував, пішохід – таке ж рідкісне явище, як у центрі міста американський офіцер у мундирі. Всі офіцери перевдягаються у цивільне). І в містера Снайпера-другого плани помінялися відповідно до ситуації. Він згадав про не прочитану до кінця книжку й вирішив замість коня підстрелити «мустанга». Одного «мустанга» і одного «лінкольна». У той момент він міг підстрелити й президента, але його під рукою якраз не виявилося.
«Мустанга» він підбив одразу, З кабіни раптом вискочив господар з карабіном в руках. Містер Снайпер подумав, що непогано було б і господаря заодно укокошити. Але власник «мустанга» виявився хлопцем бувалим. Мабуть, мчав на полювання, а тому містера Снайпера-другого уклав з першого пострілу. Решту зробила поліція. Містер Снайпер-другий розплющив очі тільки після операції, і коли б такого не трапилося, боюсь, ви не змогли б прочитати цієї (на мою думку) дуже цікавої історії, яких в Америці сотні, якщо не тисячі. Мільйон, гадаю, сприймалося б за перебільшення. Тому я дещо знизив цифру.
У США можна щодня писати книжку, Життя настільки багате, стрімке, багатопланове й головне – різнобарвне. З такими несподіваними поворотами, що в нас, навіть лежачи в ліжку, нічого подібного до того не придумаєш. Аналогічне в нормальну голову не прийде навіть під дулом пістолета.
– Життя – це лотерея, – почув я на фондовій біржі Уолл-стріту, куди мене пропустили без перепустки. Я мав імпозантний вигляд і посвідчення журналу «Перець», яке й там користується неабияким авторитетом. Це мені сказав один з брокерів. Прізвища свого він не називав. Воно було схоже на одну абревіатуру з київських автомобільних серій типу КІВ чи КІФ. Але звали його містер Джеймс. Його ім'я мені відразу сподобалося.
– Життя – це лотерея – повторив він.
Цього разу я з ним погодився. Бо це таки здорово відчутно не тільки на біржі, але й на Бродвеї, особливо в нічний час, у Сентрал-парку і взагалі в самому Нью-Йорку, як, зрештою, по всій Америці.
Коли я бродив по згаданих та ще не згаданих місцях і районах, то весь час думав про цю брокерівську формулу. Лотерея не завжди безпрограшна. Трапляється навпаки. Бо коли б всі були у виграші, то життя, скажімо, в Гарлемі чи Бронксі не коштувало б так дешево. Купити його в будь-якого наркомана, котрий днів п'ять тому з'їв свою останню «травку»[5], можете за десять доларів. Якщо добре поторгуватися – віддасть за дев'ять доларів і 99 центів. Восьми процентів федерального податку, на відміну од більшості магазинів Нью-Йорка, ці «травоїди» не беруть. Але коли ви накидаєте їм той податок, не відмовляються. Що таке елементарна гордість і совість, вони у школі не проходили, а в трущобах Гарлему ці слова взагалі не вживаються. Одверто кажучи, вони викреслені з лексикону, як багато інших, гідних високої пошани слів.
Я майже закінчив цей розділ. Бо вважаю, що трьох вбивств на один розділ цілком достатньо навіть для Нью-Йорка. Для повісті, роману чи американського серіалу – це, звичайно, мізерія. Жоден автор, який поважає себе і прагне, щоб поважали його за повість, там описує два десятки вбивств. На роман припадає не менше трьох десятків. А на телевізійний серіал, якщо ви хочете, щоб його дивилися і щоб реклама перед кожним убивством ішла (фільм переривають на найцікавішому місці, а це чи не найбільше дратує американця, через те нерви часто й здають, зате реклама на все життя запам'ятається), треба вбити стільки людей, щоб ними, коли раптом оживуть, могли заселити такий невеличкий штат, як Аляску. Там населення порівняно з іншими штатами небагато.