– Кому належить цей квартал, що нагадує лапідарій – повсюди пам'ятники, надмогильні мармурові плити з висіченими і позолоченими написами? – запитав я свого супутника, але він мовчав, бо не почув або не хотів саме в ту мить відповідати. Його зір чарувало якесь видовище. Побачивши, куди він втулив свій погляд, я відчув, що і моя нижня щелепа так само низько відвисла, як і його. Ніби з царства тіней на цей осяяний сонцем і підсвічений електричними ліхтарями гранд-плац випливли сотні чарівних фей. Були вони не міфічні, а реальні. Ми дивилися на них і самі собі, не змовляючись, казали:
«Боже, Америка стверджує, що людей створив ти і що всі вони різні. Але якщо ти двічі перетнеш Атлантику, а потім заодно Індійський і Тихий океани, то ніколи не зустрінеш однакових, схожих одна на одну, як дві краплі, океанських вод. Тільки ось для цього палаццо-кварталу добрано звідусюди довгоногих богинь воістину однаковісіньких. Для чого створено їх так досконало і кому належить цей гранд-плац, де ми стояли, похитуючись від розкоші і сліпучого освітлення?»
– Хто тут жив? – повторив я своє питання, коли очі мого товариша стали поволі звикати до яскраво освітлених леді з усіх п'ятдесяти двох штатів Америки. Можливо, окремі штати презентували по кілька цих красунь, однак про це ніде не повідомлялося.
– Чий це де-палаццо? – приглушуючи на кілька секунд духовий оркестр, вигукнув я, і мій супутник одразу зрозумів, що зі мною мовчати не можна, бо інакше на нас почнуть звертати увагу.
– Ш-ш-ш, – приклав він до уст свій палець. Уста, до речі, теж належали йому, і вже тільки після цього нагнувся над моїм вухом, сказав: – Тут жив один бідняк.
Жарт мені сподобався, і я, іронізуючи, його перепитав:
– Він тут живе й досі?
– Тепер тут живуть його діти й онуки. Це палац-подарунок. Він їм залишив у спадщину.
– Разом із усіма цими міс?
– Так. І разом з усіма цими, схожими на чорне золото хмарочосами, що обступили нас.
Я глянув угору. Хмарочоси нахилилися над нами, немов висотні надмогильні пам'ятники для пришельців-велетнів. На інше порівняння я не спромігся. Хмарочоси поблискували своїми чорними й лискучими, як у кадилаків, вікнами. Їх тут зібралося з добрий квартал.
– Як прізвище цього бідняка? І хто йому дав стільки грошей?
– Сам господь бог. Он написано, – вказав мій супутник на одну з плит. Я глянув на плиту. Там хтось долотом, але майстерно, вибив:
«МОЇ ГРОШІ МЕНІ ДАВ БОГ».
Прочитайте і заспокойтесь, мовляв. Нема чого мене в чомусь підозрювати. Усе від бога. Навіть ось ця сусальна позолота, яку тут, судячи з усього, час від часу поновлюють,
Я вже на довгоногих красунь, що викидали по черзі уперед то одну, то другу ногу, не дивився. Ноги мали однакову форму і, очевидно, однакове призначення. Вони служили демонструванню, рекламі.
– Рекламують капрони з кролячого пуху? – поцікавився я.
– Вони дають концерт. Безплатно. Тут усе безплатно. Окрім морозива. За морозиво треба платити.
– Дивно, – скривився я – Таких дівчаток демонструють безплатно, а морозиво продають за гроші. Я цю Америку так ніколи й не зрозумію. Незбагненна країна.
– Незбагненна, – механічно повторив мій приятель, бо його більше цікавили красуні, ніж написи на мармурових плитах, як, скажімо, мене.
– Як прізвище цього бідняка?
– Рокфеллер, – спокійно відповів мій супутник. – А ми стоїмо в Рокфеллер-центрі.
Я струснув головою. Я знав дещо про Рокфеллерів: діда, батька, сина, внука. Але ніколи не чув, щоб хтось з них жив бідняком.
– У порівнянні з богом?
– Що в порівнянні з богом? – перепитав мій колега.
– Рокфеллер у порівнянні з богом бідняк? – вклав я свою думку у конкретнішу форму.
– Тепер так. А раніше... А втім, це довга історія, – сказав приятель, коли ми були за межами Рокфеллер-центру. З ушей наших ще й досі вилітали звуки духового оркестру, а перед очима вистрибували красуні, про яких не скажеш, що одна краща від другої. Всі вони були однакові, однаково вродливі, однаково танцювали... Власне, не танцювали, а по кілька разів викидали наперед то ліву, то праву ногу, у тому теж щось було від оригінальності.
Ми йшли по Манхеттену. Манхеттен, мені завжди здавалося, виростає з води.
Поруч із позолоченими плитами Рокфеллера, неначе для контрасту, стояв жебрак, офіційна назва якому – продавець олівців. Він до своєї ноги прикував невеличку бляшанку таким могутнім ланцюгом, на якому можна тримати якір найбільшого в світі рокфеллерівського танкера. Жебрак нагадував мені діккенсівського каторжника. На дні його бляшанки я не помітив ні долара, ні цента. Не помітив і подумав, що в цьому байдужому до всього, крім власної особи, світі долар у бляшанці – така ж рідкість, як промінь сонця у підвалах Манхеттену. Коли ж я дивився на цих «продавців олівцями», думав – скільки треба мати оптимізму, щоб у цій байдужій до твого нещастя країні вірити, що хтось кине кілька даймів чи нікелів[8] у твою бляшанку.