Народ навколо нього жив напівдикий і напівосвічений. Пляшка Біла для багатьох з жовтої соломинки останнього порятунку оберталася в загибель, а для нього – в золото і процвітання.
Ті, що вірили в дива, не задумуючись ковтали масну рідину. Ті, що у себе на батьківщині обминули шибеницю (електростільців тоді ще не існувало), тут, озброївшись вінчестерами, полювали на індіанців, як на ягуарів. Злість на власних королів, суддів і присяжних зганялась на червоношкірих вождях і воїнах, вимагаючи кращих земель і золота, яке нібито індіанці від них приховували.
Решта наволочі, разом з тими, хто прийшов сюди створити земний рай, рили землю, шукаючи свій Клондайк, інші перерізали горло за пригорщу срібла, треті копали ями для тих, хто ще вчора називався людиною. Ця традиція, до речі, в Америці збереглася до сьогоднішнього дня і дає не менший прибуток, ніж горезвісна пляшка Біла.
Життя ж Уїльяма А. Рокфеллера може служити наочним доказом антилюдяного у своїй сутності стопроцентного авантюризму того часу. Рокфеллер-центр сьогодні – це густа суміш цинізму і того ж таки авантюризму.
Пляшка нафти Великого Біла стала основою майбутнього багатства усіх Рокфеллерів. Великий Біл продавав нафту півлітровими пляшками, його ж старший син – Джон Девідсоп Рокфеллер продавав її уже цистернами, танкерами, котрі, легко перетинаючи будь-які хвилі будь-якого океану, рухаються в усі куточки світу.
А як же ті, котрих не порятувала пляшка Великого Біла? Вони ставали біля майбутнього Рокфеллер-центру й приковували ланцюгом бляшанку до ноги. Решта ж із тих, хто не визнавав приниження, продавала свій порожній мішок і за один долар 50 центів вилазила на оглядовий майданчик будь-якого білдінга й останній раз у своєму житті крізь туман власних сліз бачила під собою манхеттенський тротуар і позолочені крильця ангелів. Та це було значно пізніше.
У ті ж часи, коли старший син Джон Девідсон Рокфеллер став «королем королів», перед ним схиляли голову не лише бідняки, але й імператори.
Турецький султан вважав, що він найбагатший у світі, що пальма першості в нього, і цим дуже пишався. Тоді такі своєрідні змагання були дуже поширені й популярні між королями й імператорами.
Коли ж султанові назвали суму, якою вже на той час володів «нафтовий король», то турок від несподіванки, кажуть, не міг розтулити й рота. Йому заціпило. Він тільки ляснув у долоні, і головний візир, як тепер пишуть, зрозумів його без слів. Візир мовчки приніс султанові пляшку нафти, спочатку дав понюхати, а потім і ковтнути. Решту султан повернув головному візирові й наказав поливати пещені султанські руки. Одначе золото в султанів мішок не потекло.
Ми й далі оглядали Манхеттен. Власне, хотіли оглядати, але несподівано розгулявся вітер і так заревів між хмарочосами, що нам нічого не лишалося, як знайти тихе й затишне місце. Ми так і зробили – заскочили в одну з інтимних забігайлівок фірми «Бістро», яка виходила своїми вікнами на Іст-Рівер. Вітри над її водами гуляли так само вільно, як по Манхеттену, а потім враз ущухли – так завмирає море під час штилю десь в районі Гаїті чи Гонолулу. Мені, щоправда, ні там, ні там бувати не довелося, але з американських путівників я знав, що там штиль найкращий у світі. А в районі Гаїті і в районі Гавайїв – найкращий у світі прибій.
Щодо прибою на Гавайях, то я сумніваюсь, бо дійшов висновку, що найбільший прибій все-таки на Бродвеї. Особливо після дванадцятої ночі за нью-йоркським часом, А щодо тиші, то, безперечно, найкраща тиша в Індійському океані, на атолі Бікіні[9]. Звичайно, це мій особистий погляд. Можливо, в індійській гробниці ця тиша класичніша. З цих питань сперечатись не стану. Ні там, ні там, я, на щастя, не був.
– А його подають таким набожним та святим, – сказав я, беручи традиційну американську чашку кави. – Всі його золоті заповіді такі повчальні й набожні, що...
– Ви про кого? – перепитав мене колега, розмішуючи цукор у каві.
– Та все про нього – Рокфеллера-першого. Ніяк його центр не вилітає з моєї голови. Всі десять висічених на плитах мармурових заповідей такі, що хоч бери й опускайся біля них на коліна.
– Там не вистачає тільки одинадцятої заповіді.
– Певне, не вистачило мармуру?
– Думаю, що вистачило глузду її не вибивати. А варто б!
– Ви цієї заповіді часом не пригадуєте?
– Чому ж. Її знає кожен літній американець. Молодь, можливо, про неї не чула. Про неї не вельми згадують. Мільярдерів у США подають, як і тих янгеляток, – позолоченими. Мало не з крильцями. Всі такі ж святі та набожні...
9
Тут автор явно іронізує, натякаючи на те, що американці виселили корінне населення атола Бікіні і вперше там випробували ядерну бомбу.