МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 24
Щоб уявити собі Нью-Йорк, спершу треба уявити нагромадження висотних пам'ятників на кладовищі. Потім те кладовище в уяві збільшити в сотні разів і пустити по асфальтних проходах поміж пам'ятників автомашини, які б рухалися у три-п'ять рядів в один і в другий бік. І щоб серед машин – жодної людини.
Нью-Йорк – це неймовірно. Це – фантастика. Вашінгтон після Нью-Йорка – все одно, що Жмеринка після Парижа. А як виглядатиме Філадельфія – цей острів, на якому вперше... А втім, не будемо силувати уяви, не будемо поспішати. До Філадельфії ще треба доїхати.
Ось ми й мчимо по автостраді, немов по асфальту, як по безконечному дзеркалу. Тут також не зустрінеш людини. Люди в автомашинах. і у вас таке враження, ніби по тому дзеркалу снують некеровані об'єкти, поміж яких мчите автомашиною і ви, мчите і весь час напружено думаєте: «Чи доїду сьогодні до Філадельфії!» Угадуючи ваші сумніви, кажу:
– Якщо зі мною, то доїдете. Можете спокійно й далі рухатися по сторінках мого твору – місцями веселого, місцями сумного, а загалом такого ж правдивого, як і саме життя.
Розділ XXIV. У ФІЛАДЕЛЬФІЇ
Філадельфія – перший острівок свободи і незалежності сучасних Сполучених Штатів Америки. Як вона мені до душі припала після Нью-Йорка! І не лише тому, що тут понад два століття тому вперше в світі заговорили про права людини, про рівність і братерство, що тут прийняли про все належні закони. Але й тим, що після Нью-Йорка вона мені видалася садом. Усе місто оповите плющем і виноградом. Тут шанобливо оберігають історичні пам'ятники. Припала до серця ще й тим, що чимось нагадала рідну Вінницю.
Філадельфія – сонячне й начебто (після здибленого до неба Нью-Йорка) одноповерхове місто: затишне, зелене й червоне. Червоне від цегли, якою покриті вулиці, тротуари і площі. Червоне ще й від сорому, що декларували свободу і незалежність, рівність і братерство, а все обернулося інакше – заклали банки й офіси, казкове багатство одним, для яких коли хто й був братом, то тільки у Христі. Що ж до рівності, то вона зберігається тільки у вигляді купюр. Купюри однакові, а цифри на них різні. І кількість їх фантастично різна у можновладних і убогих, злиденних.
Спочатку ми відвідали Національний історичний парк Незалежності, названий так на честь проголошеної тут Декларації. незалежності США 1776 року. Це філадельфійська Мекка. Святиня, одним словом. Споконвічний дух свободи тут уперше набув організованих форм і увінчався прийняттям конституції країни. Філадельфійці законно цим гордяться і свято шанують пам'ять про тих, хто свого часу відважно йшов на жертви в ім'я високих ідеалів. То вже інша справа, як тих ідеалів дотримується адміністрація США.
У парку Незалежності нас підвели до «Дзвона незалежності», який лежав на землі. Чи не символічно це? – подумалось. Цим дзвоном мали повідомити всі тринадцять штатів Америки (спочатку було саме стільки штатів, і це американців досі тягне на певні роздуми) про «волю на всій цій землі і всім жителям її». Під словом «всім», на жаль, малися на увазі тільки білі, а не аборигени, не індіанці. Але про це в декларації конкретно не було сказано. Через те віддали перевагу тільки новим господарям землі, щоб не порушувати загальнолюдської традиції: свобода тому, хто сильніший.
Слова декларації не перелились у музику, у благовісні звуки, бо при першому ж ударі серця[10] дзвін обірвався, упав на землю, давши чималеньку тріщину. Американці вже тоді сказали, що це не на добро. Одначе згадані слова про волю накреслено на короні, де ще виблискують і Дзвони свободи, проте реальної сили не мають. Слово і свобода – не синоніми, свободою не кожен народ володіє.
Дзвін свободи цікавий ще й тим, що лежить на землі просто неба. Це тепер чи не єдиний музейний експонат, який можна помацати руками. Можна навіть погладити слово «свобода» – таке солодке, коли вона є, і таке гірке, коли її нема. Одні про неї говорять, що аж в ушах дзвенить, затуманюючи багатьом зір і розум. Інші ж думають, що свободи і незалежності ні словом, ні дзвоном не проголосиш.