Слова про волю землі і всім її жителям, що виражають найголовнішу мету народу, мету його життя, безперечно, нагадують нам про ту свободу, в ім'я якої справжні патріоти боролися, свято вірячи, що все так і буде, як задумано і написано. Але життя, як бачимо, не завжди хоче наслідувати букви закону.
Кажуть, що перші удари філадельфійського дзвона мали оповістити жителям Філадельфії про перше публічне читання Декларації незалежності 8 липня 1776 року на площі Незалежності. Жаль, що він тоді дав тріщину й людей на таку урочисту історичну подію довелося зганяти ледь не батогами.
Благовісту ви не почуєте й сьогодні. І дуже шкода. Бо заради того, щоб почути магічний передзвін, який провіщає найпрекрасніше на землі – Свободу, багато хто ладен не те що перелетіти, а й переплисти Атлантику без будь-яких допоміжних засобів.
Тішу себе тим, що бачив дзвін; його, як і міську таверну, показують безплатно. Це, звісно, далеко не рівнозначні пам'ятки. Не випадково біля дзвона ти можеш сфотографуватись, а в таверні пообідати. Фотографуватися дозволяють безплатно, а в таверні, де можна відчути дух кухні й атмосферу кінця XVIII століття, треба, як і всюди, заплатити пару доларів.
У цьому чудесному філадельфійському парку ніщо так не хвилює, як добра пам'ять про кращих синів і дочок Америки, котрі щиро хотіли свободи цій країні. Тут починалося відродження Америки і було закладено основи для утворення американської нації.
Бачив я філадельфійців, які буденно ставляться до минулого своєї країни. Можливо, й не знають її історії. У парку, де густо сиділи парочки закоханих і смачно цілувалися. Можна було подумати, що поцілунки їм заміняють обід, хоча я з власної практики знаю, що жоден поцілунок обіду не замінить.
Це спонукало мене запитати в гіда – досить привітної жінки похилого віку – таке:
– Чи не на цих лавочках була підписана декларація і прийнята Федеральна конституція?
Вона у відповідь тільки розсміялась і сказала:
– Ви, бачу, гуморист.
Я, звичайно, вдячний їй за це визнання. Бо вдома дехто сумнівається.
– Безперечно, не тут. А он у тому приміщенні, яке ви щойно оглядали.
Я їй сердечно подякував.
– Але ще за кілька років, – казала далі наш гід (і слід відзначити, що вона все робила на совість), – до здійснення американської революції державою керувала одна людина. Веніамін Франклін. Ще до початку війни з Британською імперією Франклін відсвяткував стільки перемог у різних галузях життя, що багато великих і мудрих могли б йому позаздрити. Його діяння ставали легендою. Ось таким був Франклін.
Вона так і сказала, дружньо, майже інтимно: Франклін. Я на таке не наважився б.
– Франклін у Філадельфію приїхав підлітком. – Гід наша дозволила собі скинути черевички на високому каблучку й одягти домашні капці, що були у неї в сумці. – Не маючи ні грошей, ні друзів (єдиним харчем йому була булка, яку їв, йдучи по Макет-стріт), він уже тоді думав про найбільші вершини, до яких тягнуться всі народи світу, свободу й незалежність. Нікого так не боялися найбагатші власники, як Франкліна, бо ніхто не мав більшого впливу в уряді, чим Франклін.
Кожне своє повідомлення вона подавала, як пісню. Говорила піднесено, майже патетично. Не знаю, чи є ще кращий епітет для характеристики мови нашого гіда.
Її пафос так передавався, що нам негайно захотілося побачити двір Франкліна. Він тут усе збудував своїми руками, і, на мою думку, збудував добре. Звичайно, можна краще, але навіщо? Головне – усе тут доцільно.
– Друкар, видавець, громадський, державний діяч і всесвітньовідомий учений.
Зізнатися, я був не підготовлений для сприйняття цього порівняння. Що він винайшов як учений, я не знав. Але гідові вірив на слово. В її віці вже не жартують. У моєму теж.
– У цьому ж будинку Франклін і помер. І, як належить таким великим людям, Франклін перед смертю написав записку до конгресу про необхідність відмінити рабство. Це був останній акт його громадянської діяльності й мужності. Уже цим актом Франклін заслуговує на безсмертя, – закінчила вона.
Щоб внести певне пожвавлення в наші ряди і не так втомлювати переліком фактів, які сипалися на нашу голову, мов зерно з елеватора, в стіні якого раптом утворилася дірка, гід повела нас до міської таверни.
– Перед вами найзнаменитіша в світі таверна.
Я чекав від гіда чого завгодно, тільки не цього. Знав добре, що у США все найзнаменитіше в світі. Так американці себе рекламують, але не думав, що й міс піде на цей сумнівний прийом. Гадав, що поставиться до нас доброзичливіше. Семюєл Адамс[11] був значно скромніший, назвавши цю корчму «найблагороднішою таверною в усій Америці». Вона ж пішла далі. Скромності їй, як бачимо, не бракує.
11
Адамс Семюел (1722-1803) – діяч визвольного руху Північно-Американських колоній проти Англії.