З того, що запам'ятав, назову вулицю ООН, де висять 159 державних прапорів – усіх країн – членів цієї всесвітньої організації, і на згадку сфотографувався під своїм національним прапором. І зробив те не без гордості і вдячності місцевому муніципалітету.
А потім ми попрошкували до Філадельфійського національного музею, подібного якому теж нема в світі. І не побачити його – рівнозначно тому, що бути в Римі і не зустрітися з папою римським.
Протягом двох годин я розглядав філадельфійські сходи, на які витрачено сімсот тисяч доларів. Я стояв як вкопаний. Моєму захопленню не було меж, і якби музей не зачинили так швидко, то стояв би по півгодини в кожній з сімдесяти шести величезних кімнат. Я стояв і тоді, коли всі наші десь обідали. Вони запрошували і мене на обід, я подякував, сказавши, що ситий. Це була чистісінька вигадка. Просто хотів придбати хоча б найменшу, але оригінальну дрібничку в Музеї національного мистецтва, якщо раптом почнеться розпродаж його скарбів. Бо там їх було забагато, дещо й зайве, як, скажімо, французькі пошарпані гобелени XVI століття. Я міркував собі, що кожен з них може коштувати шість доларів (обід у середньому ресторані – приблизно стільки ж. Може, доларів на два дорожче й плюс обов'язкові чайові офіціанту), кажучи словами видатного американця Лонгфелло, «міркував предостатньо», що, мовляв, доки земляки повернуться із свого хімічного обіду, я їх здивую. Але яким було моє здивування і розчарування, коли якась леді сказала, що тим гобеленам немає ціни і що вони не продаються.
Я й сам здогадався, що вони не продаються, бо в Америці на найменшому предметі обов'язково наклеюють ціни, щоб ти зайвий раз не морочив продавцеві голову:
– А скільки коштує це? А скільки коштує те? А скільки коштує он те? – Оті численні займенники (в мене завжди складалось таке враження) заміняють тобі в магазині усі іменники на світі. Звичайно, подібна шарпанина може вивести з рівноваги навіть американського продавця, хоча за жодним з них таких симптомів не спостерігалось.
Після недовгих роздумів я ще раз підійшов до тієї на вигляд вихованої леді і запитав, чи довго мені чекати, доки тим французьким гобеленам складуть піну, бо хоч вони й морально зношені, я хотів би їх купити. Вона не образилась на мене й спокійно повторила:
– Але вони не продаються, сер.
– А якщо добре заплатити? – Я вирішив узяти вже не три, а два гобелени по вісім доларів.
Я їй, звичайно, про це сказав, не забувши одним оком багатозначно підморгнути. Леді була ще молода, але стійка і тверда, як горішок.
– Ноу, сер.
Я всіляко лаю себе подумки, що маю погану натуру. Я сам собою буваю страшенно незадоволений. Та якщо мені раптом чогось захочеться, то, як кажуть, хоч умри, а дай. У дитинстві дуже вередував. Старші брати казали, що в мені сидять пережитки минулого. І ось у Філадельфії – знайшли де! – стали висовувати свого носа.
– Гаразд, місіс – погодився з нею. – Двох ви продати не можете. Але один. Ну хоча б один. Для мене. Невже це так складно зробити для іноземця? У вас їх тут і пацюки не їдять...
– Айн момент, сер. – Вона мене, видно, сприйняла за німця і попрямувала до двох полісменів, озброєних до зубів кольтами останніх систем. У залах музею новинки такої зброї ще не були виставлені. Лежало безліч якоїсь старої зброї різних віків.
Я тим часом став оглядати інші експонати, зокрема лицарів з філадельфійською пропискою. Вони стояли спокійно. Я дивився на їхні грізні обладунки, на мечі, якими вони колись розсікали собі подібних аж до сідла, і мені зовсім було не страшно, незважаючи на їхні грізні погляди й ножі, якими ті були озброєні до зубів.
Я кидав косі погляди на величезну кількість ненаситних ножів із дамаської сталі, рецепт якої загубився навік і тепер його не можуть відновити і найвидатніші вчені Америки. Я десь читав (чи не в шедеврі шефа поліції Нью-Йорка?), що багато хто з сучасних джентльменів шкодує за тією втратою. Бо що не кажіть, а фінка із дамаської сталі – це вам не мексіканський ніж, що при першому ж ударі під ребро гнеться, при другому – ламається, і нещасна жертва, яка все життя мріяла про безболісну смерть, змушена тепер десь у районі Бродвею так довго мучитись. Правда, жертва й сама винна в тому, бо не носить при собі страхового полісу. Життя ніхто не оцінив, за такої ситуації воно, виявилось, нічого не варте. Та й чим тут міг зарадити папірець, що називається «Енд веден бріг»[12].
Я не спускав очей з вітрини музею, все думаючи про розпродаж. Якщо вони й на срібло оголосять файнел сейл і якщо в мене залишиться кілька доларів після покупки французьких гобеленів, то зможу придбати з десяток срібних ножів і кілька ятаганів та пістолетів. В Америці срібло дешеве, як у нас хліб.