— Отже, це правда.
Помовчала, немов була десь далеко.
— Хто ж ви такі, бідолахи, що прийшли звідтіля? — сказала потім.
— Тобто це все зі співчуття, як ти казала раніше?
— Я не казала, що має бути лише співчуття.
Послабив обійми; якщо він чогось і потребує, то не цього. І вже тієї ж миті опинився в куточку своєї таборової кімнати, в ту ніч, коли з Васьком одягали кістляві тіла на підлозі. Що, може, вона і їх покропить своїм співчуттям? При цій думці вона раптом на якусь мить стала для нього якоюсь непотрібною. Водночас бачив, як вона, мов та сновида, веде його за руку, і подумав, що вона й сама не відає, що мудрує.
— Співчуття чи що інше, головне — що це насправді! — палко сказав він.
— Ну, не будемо наперед загадувати.
Отак? Він сподівався. Перед дівчиною, яка була співчутливою? Ні! Заволав би так, що розбудив би пса і всю сонну сім’ю!
Але в нього зовсім не було відчуття, що десь сплять люди. До будівлі, в якій вона жила, було, мабуть, недалеко, а всі інші корпуси були на горбі серед дерев. Вони були на самоті з місячним сяйвом, яке їх єднало із всесвітом.
— Я повинна йти, — відсторонилася вона.
— Авжеж, бо інакше твоє горло знову бунтуватиме.
Якось холодно вони розстаються, подумав собі. Все ж таки, може, ця зустріч двох світів відбулася надто швидко. І, може, надто помітною була його пожадливість? Хоча були вони в усіх своїх рухах злагоджені і єдині. Чи не були?
Відгорнув долонями її волосся.
— Коли я знову тебе побачу?
— Спочатку я поїду у відпустку.
— Саме тепер? Мов спеціально саме тепер?
— Ти ж добре знаєш, що справа про відпустку була вирішена ще раніше.
— Так, — сказав. І справді знав, а все ж інтонація її слів була надто відсутньою і майже роздратованою.
Вони встали і поволі знову повернулися на дорогу під місячне сяйво.
— А перед тим, як поїдеш, даси про себе знати?
— Сподіваюся.
А він сподівався, що вона скаже, що на кілька днів відклала свій від’їзд. У всякому разі, чоловіче, будь і ти відстороненим, думав він собі. Місячне сяйво було прозорим синім морем навколо, і осявало перед ними високу і вузьку будівлю, яка тихенько, без світла, навстоячки спала серед дерев.
Тоді вона сама підвела обличчя до нього.
Нема снаги бути байдужим, подумав тієї миті, і міцно й обережно стиснув її плечі, а правою рукою взяв її за підборіддя. Хай іде, куди хоче, а все одно вона реальна, казав собі, і чулося йому цвіркотіння з-поміж поцілунків, і в поцілунку самому, і навіть у його відлунні в її м’яких і соковитих устах. Потім його рука зупинилася на її персах і легко стиснула долонею тремтливий опуклий вигин.
— До побачення, — прошепотіла вона.
Потім розвернулася і пішла.
Мить по тому зупинилася і роззулася.
— Так надійніше, — сказала.
— Арлетто, — прошепотів він.
— Пізно. — І віддалилась.
Але повернулася, підвелася коло нього навшпиньки, а потім втекла крізь місячне сяйво боса, з маленькими туфельками в правій руці.
XXIII
Усвідомлення того, що вона пішла, стало нестерпним увечері наступного дня, коли повертався з прогулянки у корпус. Може, це наївність поверненця, подумав він, адже лише ті, хто повернувся, йдуть отак на прогулянку зі сподіванням, що та сама потреба приведе до того ж самого місця і дівчину. Лише той, хто повернувся, може жити весь день, плекаючи любовні образи і слова. Може, тому, що з ранку до вечора він вилежується на кушетці, в теплі, і ті видива самі рояться і множаться в його голові. Тим краще, бо відразу сталося все, що в коханні може статися. І все без підготовки й шукань. Немов уві сні. Та маленька рука, яка веде його за руку під навіс, це саме та рука, яка потім тримає туфельки, коли її ступні нечутно біжать геть від нього. І ще напруженіше крадькома спостерігав за поставою і ходою осіб, які вже дедалі рідше поверталися в темряві до корпусів. Хіба можна так піти? Може, сьогодні зранку, коли прокинулася, вона здивувалася своїм незвичним снам. І закортіло йому вислизнути з корпусу і прогулятися лісом; але відчував, що ліс йому нічим не зарадить. Нічний ліс викликав в уяві образ нескінченної тихої загибелі, а тепер йшлося про життя, про ядро життя.
Коричневі полотна нависли над загорожею, мов великі вицвілі повіки, захищаючи від сонця довгу терасу, але сонячні промені ніяк не згоджувалися на післяобідній спочинок. Причаїлися під полотном і косо освітлювали широке пасмо тераси перед лежаками; там, де полотно було вигнуте, вони заходили широкою смугою і створювали острівець світла під плетеним лежаком. Тіла лежали в задусі і вві сні вкривалися дрібними краплинками поту; спека, мов біла санітарка, наклала їм сон на обличчя, і їхні повіки потроху заплющувалися.
То тут то там хтось читав або ж споглядав краєвиди крізь пруття залізної огорожі. Там, унизу, необроблені поля важко лежали під сонцем, мов інваліди в довгому колоніальному одязі; ниви продовжували жалобу воєнних років. На кінці тераси легко скрипнули двері, і перед лежаками з’явилася санітарка. Вона рушила вздовж лежаків, переглядаючи номери на стіні над узголів’ями, і записувала ті, що були над порожніми лежаками. Коли наблизилася, Жуль сховав книгу під стегно. Коли ж вона проходила повз нього, Жуль заплющив очі, немов блаженно дрімав.
«Тепер не знаю, на якій сторінці зупинився», — прогунявив він, коли та пішла. Потім заспівав дзвоник на першому поверсі, і ті, хто спав, здригнулися, як здригається людина, котра задрімала в човні, коли човен заривається носом у берег. Їхні очі, розплющуючись, скидалися на напіввідкриті мушлі. Жуль сперся на лікті; йому подобалося в напівнедбалій-напівупевненій позі споглядати довгий ряд лежаків. Було їх щось трохи більше сорока. Його вузьке обличчя було виснажене; коли ж устав, його праве плече виглядало помітно нижчим, ніж ліве.
Поклав пакет на коліна. Дбайливо почав скручувати цигарку, а його губи поволі збиралися в посмішку. Підморгнув сусідові, а потім вигукнув:
— Aufstehen![9]
— Мовчи! — обурився хтось.
Жуль зробив розлючене обличчя.
— Aufstehen! Los, Mensch![10]
— Заткни пельку, потворо, — хрипло сказав Йойо; посунувся на лежакові, так що сухі пружини заскрипіли. Його тіло було, мов тіло важкоатлета, а коли закашляв, мусив, як-от тепер, діставати з-під узголів’я коробочку з пап’є-маше. — Стягніть його з лежака! — гукнув потім.
— Є три речі, які людині конче потрібні, — задумливо й поволі сказав Жуль. — Лише три.
— Комедіант! — весело закричав Йойо.
— Мовчи, — озвалися голоси до Йойо.
— Перша з головних істин — здоров’я. — Жуль мав вигляд капуцина, якого не зіб’ють з пантелику вмовляння невірних.
— Покажи! Покажи!
— Здоров’я маємо!
— Покажи! — І тераса сміялася.
Жуль зіставив ноги з лежака, взув капці, потім підвівся.
— Навіщо? — Він був серйозним. — Хіба хтось сумнівається?
— Столяру вже замовили скриню для тебе! — закричав Йойо. — Ха-ха-ха!
— Тихо, — загули лежаки, а водночас і засміялися з Йойо.
— Хтось сумнівається? — Жуль випростався, притиснув кулаки до грудей, як бігун, і швидкими пружними кроками пішов уздовж всієї тераси до кінця, потім знову назад.
— Арлекін! — весело загукав Йойо.
— Ось, будь ласка, і не соплю, — сказав Жуль. І знову крокував. Потім зупинився і постукав себе по грудях. — Ці легені здорові, — казав він, а його рука махнула в повітрі. — Першокласні легені, прошу вас!
А тоді на нього напав кашель, і його грудна клітка здригалася і корчилася, і знову було видно, яке низьке його праве плече. Він сів на край лежака і потягнувся за круглою коробочкою.
— Хто йде зі мною по його труну? — вигукнув Йойо, так що аж відлунювало в просторі.