— Помилково жити за законами воєнних часів.
— Ми живемо тепер. І тепер час борні.
Ішов твердою ходою, в темному одязі, який був йому затісний; штани на два пальці задовгі, аж на п’ятах збиралися складки. Через це він іще більше скидався на лікаря з картин дев’ятнадцятого століття. Всупереч одягу, який йому дістав грецький Червоний Хрест, і ходи, від нього віяло вабливою непохитністю.
Він мовчав і зосереджено крокував мереживом з проміння, що його малювало на дорозі листя дерев.
— Де тебе схопили? В Афінах?
— Схопили багатьох, далі обрали кожного десятого і поставили до стіни. Хтозна-чому, але потім передумали, і мене послали до Німеччини.
І скривив вуста.
— Вже тоді я харкав кров’ю.
— Дивно, як ти повернувся.
— Жодна тварина не витримала б.
Нікос подивився вбік, наче бажав змінити тему розмови, і справді раптом запитав:
— Яка це газета? — і показав на газету, яку тримав Радко в руці.
— Газета з мого міста.
— І я одержую з Афін.
— Знаю, — сказав. — Але з нами інакше.
Нікос уповільнив крок.
— Не можеш собі уявити, як це — коли в людей відбирають їхню газету.
Очі Нікоса жваво глянули на нього, він поволі переминався з ноги на ногу.
— Хіба в нас не було заборонено ліву пресу? — запитав іронічно.
— Знаю, Нікосе, але у нас була приречена на смерть наша мова.
— Ви не мали жодної газети? Навіть фашистської?
— Ні, бо якби вона була написана нашою мовою, це було б доказом, що ми є. А нас не мало бути.
— Гірше, ніж у колоніях.
— Трієст не в Африці, більше того, за два кроки від Венеції. Серед культурної Європи нас було полишено на милість чи немилість дикунам.
— А багатьом фашизм був до вподоби, — сказав Нікос. — Оскільки служив прекрасною захисною стіною від комунізму.
— У нас стріляли навіть у священика, який з амвону говорив словенською.
— У Трієсті?
— У Трієсті. В головній церкві в центрі міста. Коло каналу.
У Нікоса мимоволі заграла посмішка, і він сам навіть не знав про неї.
— Антибільшовицька твердиня, — сказав він.
— Я міг би розповісти тобі про священика, якого в одному селі вивели на балкон у кайданах на руках, ногах і навколо шиї, — сказав Радко Субан. — Міг би розповісти про незліченних священиків, які мусили тікати за кордон або опинялися в інтернації. Але тобі немає ніякого діла до священиків, я це знаю. Хоча тебе зацікавить, що у нас за часів фашизму змушені були піти з посади два єпископи, які поводилися згідно з Євангелієм і боронили права словенців.
— Це схоже на казку.
— І що б ти сказав, якби я тобі розповів, що у нас палили словенські книги навіть перед пам’ятником Верді?
— Неможливо!
— Атож. І якщо колись приїдеш до нас, побачиш, що пам’ятник Верді в самісінькому центрі міста.
Нікос знову зупинився.
— І наш театр, який знищила пожежа, теж був у центрі міста.
— Таке варварство, — сказав Нікос з глибокою, трохи по-дитячому приглушеною інтонацією, яка виражала його людську зворушеність.
— Тепер знаєш, що означає щоденна газета, яка друкується там, де одній народній спільноті хотіли відрізати язика.
— Це видатна сатисфакція, — сказав Нікос і простягнув руку, щоб пересвідчитися в реальності газети, про яку йшла мова. Зашелестів папером, відкрив і знову згорнув сторінки. — Ви раніше, ніж Європа, мали справу з фашизмом, — немов сам до себе промовив він і повернув газету.
— Крім Трієста, 1918 року союзники визнали за італійським королівством і його околиці, а це майже чверть словенської території аж до Юлійських Альп. Але в Трієсті нам уже два роки по тому, тобто перед приходом фашистів до влади, почали палити будинки культури.
Потім вони мовчали, немов свідомі того, що перелік нещасть — справа, яка нічого не рятує.
— Маєте написати про цю сторінку вашої історії, — сказав потім Нікос.
— Неодмінно. Люди тепер усе приписують великому злу останньої війни і чомусь забувають про інші роки!
Дзвоник перед корпусом оголосив про початок післяобідньої тиші, і вони почали повертатися.
Згодом, коли він лежав на плетеній кушетці і тримав на колінах записник, казав собі, що справді має почати писати хроніку. Жовті аркуші записника були схожі на промокашку. Це ж воєнний папір. І це йому подобалося, бо були оті трохи пожмакані і вицвілі листочки такими рідними, коли писав на них. Писати хроніку! Так-так. Але щоразу, коли починав писати, перед ним поставали картини з таких різних часів, що впорядкування записок завдавало йому великих труднощів. Почати мав би з того ранку, коли по нього прийшли, і він шепнув Відці, щоб заховала папери. Бідна Відка, в першому листі, який йому написала, винуватила себе в тому, що не зуміла сховати папери, і його через це вислали до Німеччини. Таж він їй ще з в’язниці написав, що її вини немає.
Так, почати мав би з тієї колотнечі по хаті перед заходом сонця. А може, ні? Може, найкраще було б почати з опису тих днів, які перебув у підвалі на площі Оберданка? З тієї миті, коли офіцерське авто SA поліції заїхало на тротуар, коли їх з Егоном завели до великої будівлі, і до повернення у в’язницю. Ще й досі виразно відчував тривогу, яка його охопила в камері під землею, хоча атмосфера пізнішого табору була такою живою в ньому, що переважала все інше.
Він докладав зусиль, щоб викликати в уяві трієстські вулиці, але йому пригадувалися миті дитинства, коли вони ганялися за металевим обручем, коли підставляли під колеса трамваїв бомбочки, виготовлені з суміші сірки і калію, які гучно бахкали, коли проїжджав трамвайний вагон. І розумів, що мусить внести до своїх записів і ті уривки спогадів, але це в нього ніяк не виходило. Лише іноді йому вдавалося порівняти свавільність і невгамовність шибайголовів, які панували на місцевих вулицях, з ув’язненням у гестапівських підземних цементових закутках; але наступної миті йому здавалося надто банальним включати до записів про гестапо, скажімо, ще й «подвиги» з монетами вартістю п’ять стотинок, які трамвайні колеса спресовували так, що вони могли їх кидати в автомат із жувальними кульками. Всі ті картинки зринали в його думках тоді, коли в січні 1944 року над його головою з вулиці Кардуччі надходив важкий трамвайний вагон, і в камері відчувалася вібрація. Хоча тепер, на цій французькій терасі, та дійсність здається такою далекою, що він відчуває якусь неміч перед нею. Та й сухорлявий Іво, якому там, під землею, щоразу, коли затягувався цигаркою, освітлювалася шкіра на грудях, тепер виразніше уявляється на дерев’яному таборовому лежакові. Десь був роздобув бритву, щоб поголити його, перед тим як вони з Васьком віднесли його на склад під ненажерливою піччю; так Іво нечутно попрощався з вогезькою горою. Мав би розповісти про нього, як у темряві трієстської тісної підземної скрині слухав його оповіді, і розповісти про його кончину на вогезькій горі, коли він марячи шепотів ім’я дружини.
І знову не міг вирішити, чи дотримуватися часової послідовності, чи відпустити свої думки і просто йти за спогадами, зібрати їх в єдине ціле. Та питання залишалося невирішеним, жовтий папір заповнювався непов’язаними фрагментами, окремими епізодами.
Час від часу йому здавалося, що міг би почати з підпалу словенського театру. Полум’я знищило приміщення, коли йому було сім років, велика пожежа, яка осявала гори і море, палахкотіла на іншому боці площі, під якою чверть століття пізніше сиділи вони з Іво. Описати життя цієї дитини, почавши з пожежі, яка в нього на очах спопелила центр словенської культури, і до безпорадності, коли гестапівець закинув його до комірчини. Історія винищення роду, котра, якби йому тільки вдалося поглянути назад, ще переконливіше показувала хресний шлях всього його народу. Скажімо, розповісти про той напис на стіні комірчини поряд із гестапівською канцелярією: «Аніцо, я мовчав». Або про той гіркий і водночас рішучий: «Ой, Триглаве, моя домівко!» При цьому, звісно, показати не лише їхній множинний спротив, а й за допомогою опису жертви, ув’язненої в комірчині, продемонструвати придушення всього словенського. Бо народ, підданий такому етноциду, що в часи фашизму змушений задушити в собі навіть слова власної мови, дуже подібний до створіння, яке гестапівець замикає в приміщенні без повітря, де тіло може рухатися лише навколо своєї осі. А потім потрібно було б описати божевільне відчуття безвиході, гнітючості, безсилого опору, пошуку порятунку в думках про домівку, скажімо, про комірчину, в якій мама тримає деміжони[12], олов’яну балію для купання, вузькі простирадла для утеплення вікон взимку, коли буря дме крізь усі шпарини. І додав би ще опис спроби втечі від тривоги замкненої в комірчині людини за допомогою уявної мандрівки своєю хатою, аж до кухні, в якій би на вікно повісив дзеркало, щоб поголитися. Мама лущила б квасолю і сказала, ніби сама до себе: «Потерпимо, нечиста сила рано чи пізно накиває п’ятами». Він би не бачив її, бо його обличчя було б перед дзеркалом, але знав би, що вона посміхнулася, а її долоня, після того, як пальці витеребили горошини зі стручка, витрусила б очищену квасолю до алюмінієвої каструлі. Ех, усе це він мав би нанизати в одну оповідь, а потім ще й оті жахні сни, коли нагайка, якою його молотив есесівець, видовжилася в довгий шнурок, що звисав із пащі сталевого підйомника з гаком на кінцівці. Той ледь помітно погойдувався, а коли він обертався, то дебелий шнурок ріс у небо з живота висячого гестапівця...