Нікос мовчав і відсунув рухому стулку дверей; здавалося, він би мусив дуже довго пояснювати, що саме хотів розповісти про свої почуття. А тому радше мовчав.
Внизу чути було гамір; хворі штовхалися перед входом до їдальні.
— Чим я можу зайнятися в Парижі? Окрім того, як людина може отак по-буржуйськи сховатися, коли на її батьківщині воюють Маркосові партизани?
— Ти б не сховався. І врешті ти вже зробив свій внесок. Думаєш, що цього недостатньо?
— Хворим я був і раніше, ще перед табором.
Тоді їх підхопила вервечка хворих, які приходили до їдальні, і кожен пішов до свого столу.
— Е bien, са va, mon petit pote?[13] — То був Йойо, який голосно накинувся на Нікоса, коли проходив повз нього; і Йойо заздалегідь тішився зі збентеженості на Нікосовому обличчі через фрази паризькою говіркою.
— Не розумію, — сказав Нікос.
— Cagaze?.[14]
Столи реготали, але, може, більше з Жуля, який тримався серйозно, хоча в грайливій тіні під носом уже ховав приготований дотеп. Дехто намазував на хліб масло, дехто мармелад, усі спостерігали за приємною забавою і готували собі смачний шматочок.
— Читав про воєнних злочинців у Нюрнберзі? Га, Нікосе?
Коли Йойо так кричав, його голос мав у собі щось приємно грубе.
Нікос дивився якось нерішуче, ніби не впевнений, чи це питання — не чергова гра слів і каверза.
— Нюрнберг! — гукнув Йойо. — Читав?
— Так.
— Ти as vu? Espece de salauds![15]
Тепер Йойо звертався до Жуля, немов той у всьому винен.
— Щоранку лікаря в камеру, лікаря і зубного!
— Емінентні гості, — сказав Жуль.
— Ви що, теж щодня мали в своєму розпорядженні лікаря і зубного? Га, Чарльзе? — І Йойо схилив своє атлетичне тіло над столом, щоб краще бачити Нікоса на іншому кінці.
У Нікоса насмішкувато скривилися вуста. Йойо поклав на стіл свій кулак, мов молот, і, коли обернувся до столів, тримав витягнену руку далеко перед тілом. Із закасаними рукавами сорочки він іще більше скидався на Тарзана.
— Знаєте, чим займаються весь день наші дорогенькі злочинці? Читають! Читають казки і все таке! — Потім знову повернувся до Нікоса: — Ви теж читали байки перед крематорієм, га, Нікосе?
Той сам до себе гірко усміхнувся, але голови не підняв.
— Читають книги, які до їхніх послуг у бібліотеці, — сказав Жуль. — Якби були в бібліотеці кримінальні романи, вони б читали кримінальні романи. Або любовні. Хіба ні?
— Ви теж читали байки, Нікосе? — знову закричав Йойо. Але не очікував відповіді. Тримав у руці шмат хліба і не мав сили його вкусити. І ладен був загарчати, коли його міцні щелепи перетиратимуть той хліб.
— Ні. Ну ви собі уявляєте? Дантиста і їжу, яка передбачена для важкої праці! Щоб зберегли свою форму! — І грюкнув лівою рукою по столу.
— Мовчи, — сказав Жуль. — Мабуть, сплять закутані в покривала без простирадл!
— І мусять кланятися перед союзницькими офіцерами, — сказав Роберт і зневажливо посміхнувся.
— Атомну бомбу б на них! — закричав Йойо. — І амінь! На них, не на жителів Хіросіми!
— На мешканців Хіросіми її кинули, а на Круппові заводи — ні! — сказав Роберт.
— Хіросіма і Нагасакі, а німецькі заводи стоять цілісінькі, — не так голосно сказав Йойо, бо жував хліб. — Бачили, як поверталися з полону?
— Чому ж тоді воювали з Німеччиною? — Це запитав хлопець із запалими щоками, який сидів поряд з Жулем.
— Це Рузвельтова заслуга. — І Жуль побожно схилив голову. — Неясно ще, чому.
Роберт зітхнув:
— Із Сталіним домовився Рузвельт. Якби він був живий, все було б інакше, — сказав і встав.
За столами рідішало.
— Йойо, я йду, — сказав Жуль.
— Тільки спробуй! Коли я говорив, ви всі їли. А тепер поспішаєте. Тільки спробуй, якщо наважишся, Жулю, тільки встань.
Але Жуль якось відсутньо, блаженно посміхався і чекав; за окремими столами громадився порожній посуд і порожні кошики для хліба. Йойо скидався на великого Поліфема, який сам був би ладен спустошити увесь той посуд. Жуль іронічно посміхнувся і почав скручувати цигарку.
XXVI
Вечір був теплий, поля тихо лежали в пастельних барвах призахідного сонця; він прямував їй назустріч і був задоволений, що наближався здалеку, бо питав себе, чи буде з нею відверто ніжним і люб’язним, чи радше грайливо-щирим; здавалося йому, немов зникли всі ті дні, що минули без неї, і зараз вони зустрічаються відразу після того нічного прощання. Так, вони йшли назустріч одне одному, немов за домовленістю кожен повинен пройти половину шляху. Її волосся. Зав’язала його на потилиці. Тому здавалася вищою і трішечки чужою. І трішечки кокетливою. З цією зачіскою вона не така дитинна, подумав він.
— Тебе не впізнати, — сказав ще за кілька кроків до неї.
— Доброго вечора, Радко. — Але її тіло не піддалося обіймам.
— Отже, ти повернулася на своє рідне пристановисько.
— Рідне, — іронічно сказала вона. — Не те слово. Аж не віриться, що я знову серед тих незносних тіточок.
— Ти їх тривожиш. Вони не мають спокою через тебе.
— Здається, вони просто прагнуть знайти в мені щось грішне.
— Немов швидко п’ють обіцяну насолоду, ще до того, як випарується.
— Мабуть, саме так. Звідки ця прихована ворожість в їхніх очах?
— Бо водночас розуміють, що обдурені.
Вони йшли поруч, але окремо, немов подружня пара перед розлученням. Він дивився на її волосся. Воно було високо підняте і закріплене зверху; так що було видно тоненьку шию і потилицю. Через це вона здавалася ще стрункішою, її голова трималася ще рівніше і незалежніше. Пестив би її, вкрив би поцілунками шию і ямку на шиї у вирізі синього батисту. Але неміч, яку виразно відчував у собі, поборола зачудування вигином її вуст і звуком її голосу. Вона немов тільки-но покинула товариство нечемних дівчаток, але водночас це була лише зовнішня риса, як у дітей, що несвідомо наслідують дорослих.
— Палитимеш?
Коли запалив їй цигарку, вона жадібно затяглася. Тримала цигарку між вказівним пальцем і середнім, мов школярик, який грається олівцем; так що її незріле пустунство було менш підкресленим. А вигин її вуст не таким різким.
Поволі темніло, барви згущувалися, немов кожна з них хотіла залишити по собі найвиразніший взірець свого перебування на дедалі вужчій поверхні вечірньої землі. Тут відбувається щось таке, чому я нетямущий свідок, сказав собі. І згадав речення в її листі: «І буду тією, якою ти хочеш, щоб я була, і якщо маємо одне одному допомагати жити, бодай на деякий час...» При виразі її вуст ті слова тепер уже не були просто реченням, яке вона вивчила від дорослих і вживала в момент своїх невеличких труднощів; вона була співучасною в ньому.
— Отож ти повністю забула про нас, — сказав він.
— Про це гніздо неважко забути.
Відповіла, мов сама собі, але було помітно, що його жартівливий і спокійний тон їй подобається. Але все ще здавалося, ніби вона наслідує певний тип жінок і гарячково прилічує себе до них, і немов відчуває виразне, зухвале задоволення від того, що існує якась причина зарахувати себе до них. «Все ж таки, усупереч усім тим відтінкам, у ній переважає якась безвідповідальність», — подумав він.
Кольорові пасма потроху відповзали з полів, і місяць виразніше показував свою обчахнуту голову. Шкода такого вечора, подумав він, і навмисне повернувся до веселого настрою.
— Щось ми кислі сьогодні ввечері, га?
Вона вже не палила, а йшла, немов була сама. Між ними була більша відстань, ніж того першого вечора, коли боронився від її руки перед сестрою.
— А мій грецький товариш мені доводить, що любов лише перешкода на шляху до революції, — сказав він.
Коли озирнулася, пустотливо насупилася.