— Отже, нічого не розпорошилося, як ти казав раніше.
— Раніше — так.
Голос цвіркунів розважав дерева і зірки над ними. Погладив її шию, торкнувся волосся, яке змішалося з травою.
— Тепер знову все добре, — сказав він.
Обернувся і ліг поруч з нею.
— Перед тим ти була сповита якоюсь неприємною атмосферою.
— Можливо, я була незвичною через зачіску.
— Ні, не через зачіску.
— Голова має іншу форму.
— Але твої рухи виглядали інакше.
Помовчав.
— Здавалося, немов ти перед тим була в товаристві якихось особливих жінок.
— У тебе було таке враження? Справді?
— Навіть хода. Навіть паління цигарки.
— Але чому? Чому?
Потім раптом сердито сказала:
— Ті відьми мене розлютили своїми поглядами!
Тоді відчув траву, теплу ніч і її тіло коло себе.
— Облишмо це, — сказав.
— І весь час у тебе було таке враження?
— На твоєму обличчі впізнаю вирази обличчя дорослих. Залишають відбитки на ньому.
— Отже справжнє дитинство. Тема мереживних серветочок і молочної кашки.
— Актори теж уміють вжитися в образ своїх героїв.
— Але ж я не акторка.
— Тому вони навмисне вживаються, а в тебе це несвідомо.
— І це несвідомо?
— Як твої руки на столі на газеті, коли ти після масажу читала про Бухенвальд.
— І заплямила тобі газету?
— Тоді я поклав би під твої зап’ястя найдорогоцінніші папери.
— Ти мав би мені зробити зауваження.
— Ні. Я хотів, щоб цей твій слід не стерся.
— Мовчи, прошу тебе. — Вона обійняла його голову і притулила до грудей.
Оце її дитяче сум’яття і це її прохання, подумав він. На зірки не дивився, але відчував їхню присутність над собою; і їм байдуже до цього нового народження, думав собі, але, коли людина весела — зірки завжди розумні свідки.
Підсунув долоню їй під потилицю і намацав її розпущене волосся.
— Нова зачіска зробила своє, — сказав.
— Ти вдоволений?
— Вдоволений, що твоє волосся змішалося з травою. Все чисто і просто, все, що пов’язане з землею і рослинами.
— Знаю. Ця зачіска тобі не сподобалася.
— Мені більше подобається розпущене волосся. Але й так було добре.
— Ні, не сподобалося.
— Не подобалося, коли ти була дивною. Потім сподобалося.
— Коли?
— Коли ти злякалася, що ми відчужилися. — За якийсь час сказав: — Ти була схожа на морського коника.
— Ніколи не бачила морського коника. Він великий?
— Завдовжки з палець.
— А! Думаю, я його бачила. Якогось разу в шкільній книзі.
— Звісно, бачила. Має гарну шию і гарну рівну голівку.
— І спереду, тобто передня частина моєї голови, теж має риси морського коника?
— Спереду?
— Ну, скажи ж, що думаєш про мій ніс.
— Твій ніс найпривабливіший з усіх носиків.
— Мама каже, що я його приплюснула, бо коли була мала, спала на ньому. — І відразу з подивом у голосі сказала: — У кімнаті ти поводишся відсутньо, немов тобі байдуже до цілого світу. Потім стаєш якимось грайливим.
— Ти розчарована?
— Швидше б сказала, що я роззброєна. Немов ти раптом показав зброю, до якої я не була готова.
— А те попереднє враження зникло?
— Змінилося.
— Стало буденним?
— Таємничішим, я б сказала.
— Може, простішим, не таємничішим.
— Ні. Те, що ти пережив, все ще є складовою частиною тебе.
— Усе ще реальне, але стало трохи віддаленішим.
— Це добре.
— Що потроху відсувається?
— Звісно. Інакше неможливо було б жити.
— Не знаю. Може, було б краще, якби ті картини супроводжували людей і вночі, і вдень. Але всіх людей, а не лише тих, які були там. Щоб, мов тінь, мов нічне жахіття, супроводжували їх ніч і день.
— Бач, хоча ти відчуваєш саме так, тобі водночас не бракує гумору. Це воно.
— Це та загадка?
Долонею відчув, що вона легко знизала плечима.
Мить по тому докинула:
— Я б сказала, що це енергія, незвичайна енергія.
Він зіперся на лікоть і підпер підборіддя долонею; права рука знову обійняла її талію.
— Можливо. Але це лише відколи знаю тебе.
— Я б не сказала. Коли я прийшла тебе масувати, ти вже був таким!
— Може. Але тому, що відчував, яка ти.
Поклав щоку на її груди і побачив сам себе, як ходить уночі серед дерев, щоб картини смерті зберегли в темряві всю свою нескінченність. Та життя не зупинилося. Нічого не міг приховати, але життя його вело за собою. І тепер він побачив новий краєчок місяця, відчув нічну тишу. Цвіркун під вухом поволі ділив час на співучі, подовжені секунди. Немов раптово прокинувшись, підняв голову і впіймав м’які вигини її вуст; її рука охопила його шию. Знову був жіночий поцілунок і водночас дитячі обійми. Зрілість у незрілості. Непоєднуване у поєднаному. А там нагорі їх супроводжувало доброзичливе блимкання зірок. Його рука рушила крізь пристрасть і гру вздовж її тіла, немов переконуючись у його реальності, але водночас немов витворюючи його з землі і з рослин. Він творить його. Дає йому життя. Водночас черпає з нього, вбирає його в себе, щоб сягнути його невмирущого ядра, в той час як земля приязно спочиває поруч із ним, оддалік, щоб не перешкоджати їм своєю легкою дрімотою.
XXVII
У санаторії панує впорядкована монотонність, тому кожна дрібниця переростає в подію. Як-от Йойо, який співає на терасі, чи Жуль, який ходить босий, бо йому сховали капці. Йойо, наприклад, серед найбільшої тиші заводить свій гімн про слона, що гойдається на павутинці.
Усе це скреготливим голосом, мов двигун старої вантажівки під час розгону, а потім порожняво-горластим. І саме через це дражливим. До нього приєднуються голоси з інших лежаків і зливаються в жартівливий хор. Слова замкненим колом. І можуть тривати цілу вічність. Жарт, грайливий жарт. А на терасі довгий ряд кушеток, тіла на них горизонтальні; чоловічі тіла, що лежать горілиць, один коло одного, в затінку коричневих полотен, у той час, коли в селян у розпалі робочий день на полях, що дозріли.
Кожна дрібниця стає подією — від світанку, коли в підвальному приміщення в амбулаторії відбувається зважування, і до темряви. Зранку, наприклад, Йойо на вагах, а бліда медсестра збентежено посміхається.
— Вони зіпсуті, мадемуазель Жільбер, — каже Йойо. — Дощенту зіпсуті.
— Зате ви — ні. — І панна Жільбер намагається прибрати на себе маску суворості.
— Помиляєтеся, мадемуазель Жільбер. — І всю її заслоняє своїм тілом. — За вагою судите, мадемуазель Жільбер. — Увага, на вагу. — І ледь тамує сміх. — Ви судите по вазі. А це неправильно, мадемуазель Жільбер.
— MontezI[17] — каже вона і легко відпихає його рукою, в якій тримає записника; її невагома і прозора рука наближається, але не торкається його косматої руки.
— Він повинен бути останній, панно Жільбер. Щоб не зіпсувати ваги, — вигукує Жуль. — Бо як ми тоді зважимося!
Йойо сміється, вона ж нотує цифри в записнику; навколо хлопці знімають штани, а після зважування знову їх надягають. Потім і Йойо йде в куток, розстібає пасок і стягує штанини з ніг. Він немов боксер, який готується до лікарського огляду перед виходом на ринг.
— Зараз самі переконаєтеся, — каже. — На півкілограма схуднув!
Вона збентежено посміхається, він поправляє американське вояцьке спіднє із зеленуватої тканини.
Роман Le ble en herbe[18] у тому виданні мав точно шістдесят чотири сторінки, і він міг прочитати його відразу, але розтягнув задоволення. Бо був твір гарний, мов дукат. Лише світло. Море і світло, молоді тіла у відсвіті морської води серед прибережного каміння. Пристрасть у синій воді і радість у теплі.