Выбрать главу

— Я на це не піду,— тихо промовив Атикус.

На Бога, містере Фіни, та не про Джемі я турбуюся!

Містер Тейт так сильно гупнув чоботом по мостинах веранди, що у спальні міс Моді загорілося світло. Й у міс Стефані Крофорд загорілося світло. Атикус і містер Тейт поглянули на той бік вулиці, а потім один на одного. Вони чекали.

Коли містер Тейт заговорив, його було ледь чути.

— Містере Фінч, мені неприємно з вами сваритися, коли ви в такому стані. На вас сьогодні таке звалилося, що не дай Боже нікому. Як ви ще самі не злягли, гадки не маю, але розумію, що зараз ви просто не в змозі взяти до тями прості речі, проте нам треба все вирішити нині, бо завтра буде вже запізно. Боб Юел знайшов кухонний ніж у себе на звалищі.

Містер Тейт додав, що Атикус не наважиться твердити, ніби хлопчик такої статури, як Джемі, та ще й зі зламаною рукою, мав би достатньо сили в суцільній темряві схопити й зарізати дорослого чоловіка.

— Геку,— різко перебив його Атикус,— а що це за пружинний ніж, яким ви розмахували? Де ви його узяли?

— Відібрав у одного п’яниці,— спокійно відповів містер Тейт.

Я намагалася пригадати. Містер Юел схопив мене... потім упав на землю... напевне, то Джемі підвівся. Принаймні я подумала...

— Геку?

— Кажу ж — відібрав його сьогодні в одного п’яниці в середмісті. Юел, вочевидь, знайшов отой кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і вичікував... просто вичікував.

Атикус підійшов до гойдалки і сів. Руки його безсило звисали між колін. Очі втупилися у підлогу. Він рухався так само уповільнено, як тієї ночі перед в’язницею, коли мені здавалося, що він цілу вічність згортає свою газету і кидає її на стілець.

Містер Тейт неквапно походив по веранді. Ступав він важко.

— Тут вирішуєте не ви, містере Фінч, а я і тільки я. Я вирішую і я несу відповідальність. Навіть якщо ви бачите це не так, як я, зробити тут ви нічого не можете. А якщо спробуєте, я скажу вам в обличчя при всіх, що ви брешете. Ваш син не вбивав Боба Юела,— виразно мовив він,— і близько того не хотів, і вам тепер це відомо. Хотів він тільки одного: щасливо дістатися додому разом із сестрою.

Містер Тейт припинив міряти кроками веранду. Зупинився перед Атикусом, спиною до нас.

— Я, може, не дуже гарна людина, сер, але я — шериф округу Мейком. Живу в цьому місті все життя, а мені скоро сорок три. Знаю все, що тут трапилося ще до мого народження. Нещодавно в нас загинув один ні в чому не винний молодий негр, і тепер чоловік, відповідальний за його смерть, мертвий. Нехай мертві ховають своїх мерців, містере Фінч. Нехай мертві ховають своїх мерців.

Містер Тейт підійшов до гойдалки й узяв свого капелюха. Той лежав біля Атикуса. Пригладивши чуба, містер Тейт надягнув капелюха.

— Я ще ніколи не чув, що намагатися за всяку ціну попередити злочин — протизаконно для громадянина, а саме це він і зробив, та, можливо, ви скажете, що мій обов’язок — сповістити про це все місто, а не замовчувати справу. Знаєте, що тоді почнеться? Всі мейкомські пані, включно з моєю дружиною, помчать як навіжені до нього додому частувати своїми досконалими ласощами. А на мою думку, містере Фінч, узяти цього чоловіка, який зробив вам і всьому місту безцінну послугу, і витягти його, такого скромного й несміливого, на публіку,— це, на мою думку, гріх. Це гріх, і я не хочу, щоб він упав на мою голову. Якби то був хтось інший — то геть інакша справа. Але не цей чоловік, містере Фінч.

Містер Тейт намагався носаком свого чобота прокрутити дірку в підлозі. Він смикнув себе за ніс, потім розтер собі ліву руку.

— Може, я нічого собою не являю, містере Фінч, але я — шериф округу Мейком, і Боб Юел напоровся на власного ножа. Добраніч, сер.

Містер Тейт прогупав сходами і широким кроком перетнув подвір’я. Грюкнули дверцята машини, і він від’їхав.

Атикус довго сидів, не підводячи очей з підлоги. Нарешті він звів голову і мовив:

— Скауте, містер Юел упав на свого ножа. Ти це добре затямила?

Вигляд він мав такий, ніби його слід було підбадьорити. Я підбігла, обняла його і міцно поцілувала.

— Так, сер, затямила,— заспокоїла я його.— Містер Тейт має рацію.

Атикус відсторонився і поглянув на мене:

— Ти про що?

— Ну, це як убити пересмішника, так?

Атикус зарився обличчям у моє волосся і потерся об нього. Потім підвівся і пройшов через веранду в затінену частину. Він знову ступав енергійно та пружно. Перш ніж увійти в будинок, він зупинився перед Примарою Редлі.

— Дякую за моїх дітей, Артуре,— сказав він.

20

Примара Редлі важко звівся на ноги, і світло з вітальні блиснуло на його спітнілому чолі. Він ступав непевно, ніби не знав, як поведуться його руки й ноги, доторкнувшись до якихось речей. У нього знову почався жахливий напад хрипкого кашлю, і його так трусило, що він удруге змушений був сісти. З бокової кишені він витяг носовичка і кашляв у нього. Потім обтер собі чоло.

Я так звикла до його постійної відсутності, що ніяк не могла повірити, що він сидить тут весь час поруч, справжній. Він ще не зронив ані звука.

Ще раз він звівся на ноги. Подивився на мене і кивнув у бік вхідних дверей.

— Ви б хотіли попрощатися з Джемі, правильно, містере Артуре? Ходімо.

Я провела його передпокоєм. Тітка Александра сиділа біля ліжка Джемі.

— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Лікар Рейнольдс дав йому дуже сильне снодійне. Джін-Луїзо, твій тато у вітальні?

— Так, мем, гадаю, що так.

— Піду перемовлюся з ним. Лікар Рейнольдс залишив якісь...— її голос затих десь удалині.

Примара відійшов у куток кімнати і стояв там, витягуючи підборіддя, дивлячись здалеку на Джемі. Я узяла його за руку — вона була несподівано тепла, хоч і така біла,— і легенько потягла. Він дозволив мені підвести його до ліжка Джемі.

Лікар Рейнольдс спорудив щось на кшталт намету над рукою Джемі — мабуть, щоб її не торкалася ковдра, і Примара нахилився й зазирнув під низ. На обличчі у нього з’явився вираз ніякової цікавості, ніби він ніколи не бачив хлопчика. Рот у нього трошечки розтулився, і він озирнув Джемі з голови до ніг. Примара підняв був руку, але тут-таки й опустив.

— Можете погладити його, містере Артуре, він спить. Якби не спав, то нізащо не дався б...— пояснювала я.— Не бійтеся.

Рука Примари сторожко застигла над головою Джемі.

— Не бійтеся, сер, він спить.

Рука його легенько торкнулася волосся Джемі.

Я починала розуміти мову його жестів. Він стиснув мою руку, і це означало, що він хоче піти.

Я провела його на веранду, і там його несміливі кроки завмерли. Він і далі тримав мене за руку і, схоже, не збирався відпускати.

— Ти відведеш мене додому?

Він це майже прошепотів, і голос був як у дитини, що боїться темряви.

Я поставила ногу на верхню сходинку і зупинилася. Я могла водити його за руку по нашому будинку, але вести отак до їхнього — нізащо.

— Містере Артуре, зігніть свою руку — отак. Тепер добре, сер.

Я узяла його попід руку.

Йому довелося трохи нахилитися, щоб мені було зручно, але якщо міс Стефані Крофорд підглядає зі свого горішнього вікна, вона побачить, що Артур Редлі проводжає мене вулицею, як то годиться справжньому джентльмену.

Ми дійшли до ліхтаря на розі, і я пригадала, скільки разів Діла стояв тут, обіймаючи товстий стовп, і вдивлявся, вичікував, сподівався. Я пригадала, скільки разів ми з Джемі ходили цією дорогою, але у хвіртку Редлі я заходила тільки вдруге в житті. Ми з Примарою піднялися сходами на веранду. Пальці його намацали клямку. Він обережно вивільнив мою руку, відчинив двері, увійшов у будинок і зачинив по собі двері. Більше я його ніколи не бачила.

Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим. Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок з мила, кілька монеток на щастя — і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того, що забирали: ми ніколи йому нічого не подарували. І я засмутилася.