Єнсен не відповів.
— Отже, ми почали працювати і спершу не дуже мирилися один з одним: уявіть собі зібраних докупи два десятки індивідуалістів, два десятки непокірних натур, не зведених заздалегідь до спільного знаменника Головним редактором у нас був цілковитий нездара, що потім посів у концерні високе становище. Я можу поповнити ваш запис анекдотів, розповівши, чого йому вдалося зробити таку блискучу кар'єру в журнаіістиці: того, що він так само, як шеф концерну й видавець, хворіє на словесну сліпоту. А втім, тоді він ще високо не заносився. Перше пробне число підписано до друку аж за вісім місяців, головним чином, через затримку у виробничому відділі. То був чудовий, сміливий номер, і, на превеликий наш подив, керівництво зустріло його якнайприхильніше.
Хоч більшість статей були різко критичні й зачіпали все, навіть тижневики самого концерну, з приводу змісту нам нічого не закинули. Вказали тільки на деякі технічні похибки, а насамперед запропонували збільшити темпи. Поки ми не зможемо гарантувати випуску двох чисел на місяць, годі й думати про якесь періодичне видання. І це теж здавалося нам цілком логічним. Він приязно подивився на Єнсена.
— Минуло два роки, перше ніж ми з нашими ресурсами, повільними друкарями й недосконалою технікою домоглися двох чисел на місяць. Тепер журнал виходив регулярно. Ми робили десять пробних примірників кожного числа. їх оправляли в палітурки для архіву: через сувору секретність нам не дозволяли виносити з видавництва жодного примірника. Ну, і коли ми домоглися такої періодичності, керівництво концерну виявило своє схвалення, навіть задоволення. Нам сказали, що тепер лишається тільки одне: виробити новий макет, тобто надати йому сучасної форми, щоб він зміг витримати жорстоку конкуренцію на вільному ринку. Хоч вірте, хоч ні, та аж після того, як група якихось таємничих експертів вісім місяців надаремне шукала тієї сучасної форми, ми почали…
¦— Що ви почали? — спитав Єнсен.
— Почали нарешті розуміти весь сенс їхнього задуму. Коли ми почали обурюватися, вони нас швидко втихомирили обіцянкою збільшити наклад пробного випуску приблизно до п'ятисот примірників, — мовляв, на те, щоб розсилати їх до редакцій газет і до вищих інстанцій. Згодом ми збагнули, що нас обдурили, але то було не скоро. Аж тоді, коли ми твердо переконалися, що назва нашого журналу нікому не відома, що його змісту ніхто не коментував, то здогадалися, що його нікуди не розсилають. Що його використовують просто як корелат, тобто як зразок, як і про що не слід писати. Ми й далі діставали свої десять примірників. Ну, а далі…
— Що далі?
— Далі відбувалося те саме. Щодня, місяць у місяць, рік у рік культурна еліта країни, останні з могікан, сиділи в тих примарних клітках і з чимраз меншим запалом видушувати з себе журнал, який, незважаючи на все, однаково був єдиним журналом у країні, гідним своєї назви. І єдиним, що так ніколи й не побачив світу! За той час ми наслухалися безліч різних пояснень, чому все має бути так, а не інакше. То остаточна форма їх не вдовольняла, то темпи випуску були надто повільні, то завантажені друкарські машини, то ще щось. Тільки зміст не викликав заперечень.
Він постукав середнім пальцем правої руки по краю столу.
— А зміст той багато що міг би змінити. Міг би, поки не пізно, збудити свідомість народу, міг би навіть не одне врятувати. Я певен цього.
Він підняв руку, наче боявся, що Єнсен йому заперечить.
— Я знаю, ви хочете запитати, чому ми не пішли з роботи. Дуже просто: не могли.
— Поясніть чому?
— Залюбки. Контракти наші так складено, що ми зробилися довічними боржниками концерну. Уже за перший рік я завинив більше як половину того, що одержав. За п'ять років та сума відповідно зросла вп'ятеро, а за п'ятнадцать досягла астрономічної цифри, принаймні для людей, що мають звичайні заробітки. То був так званий технічний борг. Ми регулярно діставали повідомлення, наскільки він збільшився. Але ніхто не вимагав, щоб ми його повернули. Доти, поки хтось із нас захотів би залишити тридцять перший відділ.
— Але ж ви залишили?
— Так, бо мені пощастило. Я цілком несподівано одержав спадок. І хоч він був чималий, половина його пішла на сплату боргу. Боргу, що через усякі хитромудрі махінації ріс до тієї самої миті, коли я поставив суму на чекові. Але я таки вирвався. Я б вирвався, коли б навіть довелося віддати цілий спадок. Якби я вмів, то пішов би красти чи грабувати, аби тільки добути на це грошей.
Він засміявся.
— Крадіжка, грабунок — нині це не вельми популярне ремесло, правда?
— Ви признаєтеся, що… Господар не дав йому докінчити.
— Чи ви збагнули все значення того, що я вам розповів? То було вбивство, духовне вбивство, куди жахливіше й підліше за фізичне. Вбивство багатьох ідей, вбивство здатності думати, вбивство свободи слова. Умисне, майстерно вчинене вбивство цілої галузі культури. А причина його — наймерзенніша, яка тільки може бути: створення народові гарантований душевний спокій, щоб привчити його покірно ковтати все, чим його напихають. Розумієте: без перепон сіяти байдужість, вводити в організм отруту, переконавшись перед тим, що вже не лишилося ані лікарів, ані засобів проти отрути.
Усе це він сказав схвильовано, швидко, а тоді, майже не переводячи духу, відразу додав:
— Звичайно, ви можете заперечити, ідо нам усім велося непогано, за винятком тих дев'яти, які збожеволіли, померли своєю смертю чи відібрали собі життя. І що концернові недешево коштувало задоволення фінансувати журнал, який ніколи не побачив світу. Але гроші для них — однаково, що полова, адже вони мають спритних адвокатів, які складають їм фінансові декларації і водночас працюють у податковому управлінні…
Він замовк і якось дивно пригас.
— Перепрошую, що я вдався до таких аргументів. Ну певне ж, я признаюся. Врешті, ви знали від самого початку, що я признаюся. Але, по-перше, я хотів перед тим розважити душу, а по-друге, зробити невеличкий експеримент: скільки я зумію викручуватися, не признаючись.
Він знов засміявся і мимохідь зауважив:
— Я не маю хисту брехати.
— Поясніть, навіщо ви так зробили.
— Коли мені пощастило вирватися звідти, я поклав собі за мету принаймні хоч привернути до цієї справи чиюсь увагу. Але скоро збагнув, що годі й сподіватися написати й опублікувати десь бодай рядок. Тоді я вирішив, що в нас ще могла зберегтися здатність якось реагувати на прояви жорстокості і сенсаційні події. Тому й послав листа. Я, звичайно, помилився. Того самого дня мені пощастило одержати дозвіл на відвідини одного мого колишнього співробітника, що сидить у божевільні якраз навпроти концерну. Я стояв і дивився, як поліція перепинила рух на вулиці, як прибули пожежні машини і як із будинку виходили люди. Але про подію ніде не надруковано жодного слова, вже не кажучи про якесь пояснення.
— Ви готові підтвердити свої слова при свідках? І підписати протокол?
— Авжеж, — неуважно сказав господар. — До речі, якщо вам потрібні речові докази, то їх легко дістати. Вони тут, у мене.
Єнсен кивнув головою. Господар підвівся і підійшов до однієї полиці.
— Ось вам доказ. Це число журналу, що ніколи не побачило світу. Останнє з приготованих за мене.
Журнал був чудово оформлений. Єнсен заходився його гортати.
— Хоч усе те зломило нас, але ми не були ще такі беззубі, щоб вони зважилися нас відпустити. Ми зачіпали геть усі питання. Не рахувалися з жодним табу.