— Отже, о дванадцятій тридцять сім, скажімо це офіційно, мсьє Ретчетт був живий. Принаймні є хоч один достовірний факт.
Пуаро не озвався. Він сидів, задумливо дивлячись перед собою.
Постукали в двері, увійшов офіціант.
— Вагон-ресторан вільний, мсьє, — сказав він.
— Ходімо туди, — сказав мсьє Бук, підводячись.
— Можна супроводжувати вас? — запитав доктор Константін.
— Звичайно, мій любий лікарю. Якщо мсьє Пуаро не заперечує?
— Ні, ні, звичайно, не заперечую, — сказав Пуаро.
Обмінявшись люб’язностями: «Après vous, Monsieur»[46] «Mais non, après vous»[47], вони вийшли з купе.
Частина друга
Свідчення
Розділ перший
Свідчення провідника спального вагона
У вагоні-ресторані все було готове.
Пуаро і мсьє Бук сиділи по один бік стола. Лікар сидів через прохід.
На столі перед Пуаро лежав план вагона «Стамбул—Кале» з іменами пасажирів, позначеними червоним чорнилом.
Паспорти й квитки лежали збоку на купі. Також там були папір для письма, чорнило, ручка та олівці.
— Чудово, — сказав Пуаро. — Можемо відкривати нашу слідчу комісію, не зволікаючи. Думаю, спочатку потрібно взяти свідчення у провідника вагона. Ви, напевно, щось знаєте про цього чоловіка. Який у нього характер? Чи можна покладатися на його слова?
— Маю запевнити вас, що так. П’єр Мішель працює в компанії вже понад п’ятнадцять років. Він француз, живе неподалік Кале. Дуже добропорядний і чесний. Однак не дуже розумний.
Пуаро з розумінням кивнув.
— Добре, — сказав він. — Покличмо його.
П’єр Мішель став трохи впевненішим, проте все ще дуже нервував.
— Сподіваюся, мсьє не подумає, що з мого боку була допущена халатність, — з тривогою сказав він, переводячи погляд із Пуаро на мсьє Бука. — Сталася жахлива річ. Сподіваюся, мсьє не думає, що це може якось відбитися на мені?
Заспокоївши чоловіка, Пуаро почав ставити свої запитання. Спочатку він спитав ім’я та адресу Мішеля, його досвід роботи та як довго він працює на цьому маршруті. Він уже знав цю інформацію, але рутинні запитання допомогли чоловікові розслабитися.
— А тепер, — продовжував Пуаро, — повернімося до подій минулої ночі. Коли містер Ретчетт пішов спати?
— Майже одразу після вечері, мсьє. Ще до того, як ми виїхали з Белграда. Так само, як і попередньої ночі. Він сказав мені приготувати постіль, поки він вечеряв, я так і зробив.
— А після цього хтось заходив у його купе?
— Його камердинер, мсьє, і молодий американець, його секретар.
— Хтось іще?
— Ні, мсьє, я цього не знаю.
— Добре. І це востаннє ви його бачили чи чули?
— Ні, мсьє. Ви забули, десь за двадцять перша він подзвонив у дзвінок — незабаром після того, як ми зупинилися.
— Що сталося?
— Я постукав у двері, але він крикнув, що це випадково.
— Англійською чи французькою?
— Французькою.
— Що конкретно він сказав?
— Ce n’est rien. Je me suis trompé[48].
— Абсолютно правильно, — сказав Пуаро. — Це те, що я чув. І тоді ви пішли?
— Так, мсьє.
— Ви повернулися на своє місце?
— Ні, мсьє, спершу я пішов відповісти на інший дзвінок, який тільки-но задзвонив.
— А тепер, Мішелю, я поставлю вам важливе запитання. Де ви були о чверть по першій?
— Я, мсьє? На своєму маленькому сидінні в кінці вагона.
— Ви впевнені?
— Mais oui[49]… Принаймні…
— Так?
— Я пішов у сусідній вагон, у афінський, поговорити з моїм колегою. Ми говорили про сніг. Це було відразу після першої години. Я не можу сказати точно, коли саме.
— А коли ви повернулися?
— Один із дзвоників у моєму вагоні закалатав, мсьє, пам’ятаю, я вже говорив вам. Це була американська леді. Вона дзвонила кілька разів.
— Я пам’ятаю, — сказав Пуаро. — А після цього?
— Після цього, мсьє? Я відповів на ваш дзвінок і приніс вам мінеральну воду. Потім, приблизно через півгодини, я розстелив постіль в одному з інших купе — молодому американцеві, секретарю мсьє Ретчетта.
— Макквін був сам, коли ви пішли, щоб розстелити йому постіль?
— З ним був англійський полковник із купе № 15. Вони сиділи й розмовляли.
— Що зробив полковник, коли він залишив мсьє Макквіна?
— Він повернувся до свого купе.