— Номер 15 — це досить близько до вашого місця, чи не так?
— Так, це друге купе від кінця коридору.
— Його ліжко вже було постелене?
— Так, мсьє. Я зробив це, поки він вечеряв.
— Коли це було?
— Мсьє, я не можу точно вам сказати. Не пізніше ніж о другій годині, звичайно.
— А після цього?
— Після цього, мсьє, я до ранку сидів на своєму місці.
— Ви більше не ходили в афінський вагон?
— Ні, мсьє.
— Можливо, ви спали?
— Ні, мсьє. Зупинка потяга не дала мені задрімати, як зазвичай.
— Ви бачили пасажирів, що ходили коридором?
Чоловік задумався.
— Думаю, одна леді пішла в туалет у кінці вагона.
— Яка саме леді?
— Я не знаю, мсьє. Це було далеко по коридору, а вона стояла спиною до мене. На ній було червоне кімоно з драконами.
Пуаро кивнув.
— А після цього?
— Нічого, мсьє, аж до ранку.
— Ви впевнені?
— А, вибачте, ви ж самі відчинили двері й на секунду виглянули.
— Добре, мій друже, — сказав Пуаро. — Мені стало цікаво, чи ви це згадаєте. До речі, я прокинувся від того, що щось важке гупнуло до моїх дверей. Ви не знаєте, що це могло б бути?
Чоловік витріщився на нього.
— Нічого не було, мсьє. Нічого, я впевнений у цьому.
— Значить, це був cauchemar[50], — філософськи сказав Пуаро.
— Хіба що, — сказав мсьє Бук, — ви чули щось із сусіднього купе.
Пуаро не звернув уваги на це припущення. Можливо, він не хотів цього робити в присутності провідника.
— А тепер підійдімо до цієї проблеми з іншого боку, — сказав він. — Припустимо, що минулого вечора вбивця сів у потяг. Абсолютно очевидно, що він не міг його залишити після вчинення злочину…
П’єр Мішель похитав головою.
— Але він і не може десь ховатися?
— Усе добре обшукали, — сказав мсьє Бук. — Друже, відкиньте цю ідею.
— Крім того, — сказав Мішель, — ніхто не міг потрапити в спальний вагон так, щоб я цього не помітив.
— Коли була остання зупинка?
— Віньківці.
— О котрій годині це було?
— Ми повинні були виїхати звідти о 11.58. Але через погоду ми спізнилися на двадцять хвилин.
— Сюди міг хтось прийти з інших вагонів потяга?
— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними і спальними вагонами блокуються.
— А ви самі виходили з потяга у Віньківцях?
— Так, мсьє. Я, як звичайно, спустився на платформу і стояв поруч зі сходинками на потяг. Інші провідники зробили те ж саме.
— А як же передні двері? Ті, що біля вагона-ресторану?
— Вони завжди замкнені зсередини.
— Зараз вони не замкнені.
Чоловік видавався здивованим, потім його обличчя просяяло.
— Безсумнівно, один із пасажирів відчинив їх, щоб подивитися на снігопад.
— Мабуть, — сказав Пуаро.
Хвилину чи дві він задумливо стукав пальцями по столу.
— Мсьє не звинувачує мене? — несміливо запитав чоловік.
Пуаро по-доброму йому всміхнувся.
— Друже, вам не пощастило, — сказав він. — А! Ще один момент, поки я не забув. Ви сказали, коли стукали в двері містера Ретчетта, пролунав ще один дзвінок. Я теж його чув. Хто це був?
— Це був дзвінок від княгині Драґомірової. Вона хотіла, щоб я покликав її покоївку.
— І ви покликали?
— Так, мсьє.
Пуаро вдумливо вивчав план, що лежав перед ним. Потім він схилив голову.
— Це все, — сказав він, — наразі.
— Дякую вам, мсьє.
Чоловік піднявся. Він подивився на мсьє Бука.
— Не терзайте себе, — лагідно сказав він. — З вашого боку я не бачу жодної халатності.
Задоволений, П’єр Мішель вийшов із купе.
Розділ другий
Свідчення секретаря
Хвилину чи дві Пуаро перебував у задумі.
— Гадаю, — нарешті сказав він, — враховуючи те, що ми вже знаємо, далі добре було б поспілкуватися з мсьє Макквіном.
Молодий американець з’явився одразу ж.
— Ну, — почав він, — як справи?
— Непогано. Після нашої останньої розмови я дещо дізнався про особу містера Ретчетта.
Гектор Макквін зацікавлено нахилився.
— Так? — спитав він.
— Ретчетт, як ви й підозрювали, це лише псевдонім. Ретчетт — це насправді Кассетті, організатор знаменитих викрадень дітей, і всім відомий випадок викрадення маленької Дейзі Армстронґ — справа його рук.
Обличчя Макквіна змінилося від подиву, він аж потемнів.
— Клятий скунс! — вигукнув він.
— Мсьє Макквін, ви про це не знали?