— Ну, це було майже так. Деякий час він хропів. Що стосується іншого, — місіс Габбард почервоніла, — не дуже добре про це говорити.
— Коли ви почули жіночий голос?
— Я не можу вам сказати. Я на мить прокинулася і почула, що говорить жінка, і де саме. Так що я просто подумала: «Ось такий він чоловік. Ну, я не здивована», а потім знову заснула, присягаюсь, я б ніколи не розповіла такого трьом незнайомим джентльменам, якби ви мене не змусили.
— Це було до того, як ви налякалися чоловіка у вашому купе, чи після того?
— Ну, ви ж самі щойно сказали! Він не розмовляв із жінкою, якщо вже був мертвий, хіба ні?
— Пробачте. Мадам, мабуть, ви вважаєте, що я дурний.
— Я думаю, ви вже трохи заплуталися. Просто не можу прийти до тями від того, що це монстр Кассетті. Що скаже моя донька…
Пуаро спритно допоміг добрій леді зібрати речі назад у сумку, потім довів її до дверей.
У останній момент він сказав:
— Мадам, ви впустили хустинку.
Місіс Габбард подивилася на маленький клаптик батисту, який він простягнув.
— Містере Пуаро, це не моя. Моя ось тут.
— Перепрошую, я просто подумав, оскільки на ній буква «Н»[51]…
— Ось, це цікаво, але, звичайно, це не моя. На моїх вишиті букви К.М.Г. Вони практичні й не такі дорогі, як ці паризькі. Хіба такою хустинкою носа витреш?
Жоден із трьох чоловіків, здавалося, не знав відповіді на це запитання, і місіс Габбард тріумфально випливла з вагона.
Розділ п’ятий
Свідчення шведської леді
Мсьє Бук крутив ґудзик, якого залишила місіс Габбард.
— Цей ґудзик, я не розумію. Зрештою, це означає, що П’єр Мішель якось у цьому замішаний? — запитав він. Потім замовк і, оскільки Пуаро нічого не відповів, продовжив: — Що ви на це скажете, мій друже?
— Цей ґудзик, тут є варіанти, — задумливо сказав Пуаро. — Поспілкуймося зі шведською леді, перш ніж обговоримо те, що почули.
Він перебрав купку паспортів.
— Ах! Ось і він. Ґрета Олссон, сорок дев’ять років.
Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і у вагон увійшла леді з жовтувато-сірим волоссям і м’яким овечим обличчям. Вона крізь окуляри короткозоро подивилася на Пуаро, але була абсолютно спокійна.
З’ясувалося, що вона розуміє і говорить французькою, так що бесіда велася цією мовою. Спочатку Пуаро поставив їй запитання, на які вже знав відповіді — її ім’я, вік та адресу. Потім він запитав її професію.
Вона була, як сказала, сестрою, у місіонерській школі неподалік Стамбула. Вона була медсестрою.
— Мадемуазель, ви, звичайно, знаєте, що сталося минулої ночі?
— Звісно. Це дуже жахливо. Американка каже, що вбивця був і в її купе також.
— Мадемуазель, я чув, що саме ви останньою бачили вбитого живим?
— Не знаю. Може, й так. Я помилково відчинила двері його купе. Мені було дуже соромно. Така недолуга помилка.
— Ви його бачили?
— Так. Він читав книгу. Я швидко вибачилася і вийшла.
— Він щось вам казав?
На гідній щоці леді з’явився легкий рум’янець.
— Він засміявся і сказав кілька слів. Я… я не розчула.
— А що ви зробили після цього, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно відходячи від цієї теми.
— Я зайшла до американки, місіс Габбард. Попросила в неї аспірину, і вона дала його мені.
— Вона питала вас, чи замкнені двері між її купе і купе містера Ретчетта?
— Так.
— А вони були замкнені?
— Так.
— А потім?
— Потім я повернулася до свого купе, прийняла аспірин і лягла.
— Коли це було?
— Коли я лягла в ліжко, була за п’ять хвилин одинадцята, бо перед сном я дивлюся на годинник.
— А ви швидко засинаєте?
— Не дуже швидко. Головний біль минувся, але ще деякий час я не спала.
— Перед тим, як ви лягли, потяг зупинявся?
— Здається, ні. Ми зупинилися, думаю, на якійсь станції, якраз тоді, коли я задрімала.
— Це були Віньківці. Мадемуазель, це ваше купе? — він вказав на план.
— Так, моє.
— У вас верхня чи нижня полиця?
— Нижня полиця, 10 місце.
— У вас є сусідка?
— Так, молода англійська леді. Дуже хороша, дуже доброзичлива. Вона їде з Багдада.
— Після того, як потяг виїхав із Віньківців, вона виходила з купе?
— Ні, я впевнена, що ні.
— Чому ви такі впевнені, якщо ви спали?
— Я дуже чутливо сплю. Я прокидаюся від шуму. Упевнена, якби вона спускалася з верхньої полиці, я би прокинулася.