Пуаро простягнув аркуш паперу й олівець, але княгиня відклала їх убік.
— Ви можете самі записати їх, — сказала вона. Там нічого складного — Наталія Драґомірова, Клебер-авеню, 17, Париж.
— Мадам, ви їдете додому з Константинополя?
— Так, я зупинялася у посольстві Австрії. Зі мною була моя покоївка.
— Чи не будете ви такі ласкаві дати мені короткий звіт про ваші пересування вчора після вечері?
— Охоче. Поки я була у вагоні-ресторані, попросила провідника розстелити мені ліжко. Одразу після вечері я пішла спати. Десь до одинадцятої я читала, потім вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, від яких страждаю. Приблизно за чверть перша я викликала свою покоївку. Вона зробила мені масаж, а потім читала вголос, поки я не заснула. Я не можу сказати точно, коли вона пішла. Можливо, за півгодини, а можливо, і пізніше.
— Потяг тоді стояв?
— Потяг стояв.
— Мадам, ви в той час нічого не чули, нічого незвичайного?
— Нічого незвичайного.
— Як звуть вашу служницю?
— Гільдеґарда Шмідт.
— Як довго вона працює у вас?
— П’ятнадцять років.
— Ви вважаєте, їй можна довіряти?
— Абсолютно. Її сім’я походить з маєтку мого покійного чоловіка в Німеччині.
— Я припускаю, мамам, ви були в Америці?
Різка зміна теми змусила стару леді підняти брови.
— Багато разів.
— Ви були знайомі з родиною Армстронґ — сім’єю, у якій сталася трагедія?
З певним хвилюванням у голосі старенька сказала:
— Мсьє, ви говорите про моїх друзів.
— Отже, ви знали полковника Армстронґа?
— Я трохи його знала, але його дружина, Соня Армстронґ — моя похресниця. Я дружила з її матір’ю, акторкою Ліндою Арден. Лінда Арден — геній, одна з найвизначніших трагічних актрис у світі. Як Леді Макбет, як Маґда, вона була неперевершена. Я не тільки була шанувальницею її творчості, я була її особистою подругою.
— Вона померла?
— Ні, ні, вона жива, але живе в повній самотності. У неї слабке здоров’я, і майже весь час вона лежить.
— Здається, у неї є ще одна донька?
— Так, набагато молодша за місіс Армстронґ.
— І вона жива?
— Звичайно.
— Де вона?
Стара кинула на нього гострий погляд.
— Мушу спитати, чому ви ставите ці запитання. Який стосунок вони мають до цього випадку — убивства в цьому потягу?
— Мадам, вони якось пов’язані між собою. Чоловік, якого вбили, це той самий чоловік, який викрав і вбив дитину місіс Армстронґ.
— О!
Прямі брови зсунулись докупи. Княгиня Драґомірова трішки випросталася.
— На мій погляд, тоді це вбивство абсолютно чудове! Ви вибачте за мою дещо упереджену точку зору.
— Мадам, вона природна. І тепер повернімося до запитання, на яке ви не відповіли. Де зараз молодша дочка Лінди Арден, сестра місіс Армстронґ?
— Мсьє, я чесно не можу вам сказати. Я втратила зв’язок із молодшим поколінням. Думаю, кілька років тому вона вийшла заміж за англійця і виїхала до Англії, але на даний момент не можу пригадати його імені.
Вона хвилину помовчала, а потім сказала:
— Джентльмени, хочете ще щось мене запитати?
— Мадам, тільки одне, дещо особисте запитання. Якого кольору ваш халат?
Вона злегка підняла брови.
— Думаю, у вас є причина для такого запитання. Мій халат із синього атласу.
— Мадам, більше запитань немає. Дуже вдячний, що ви так швидко дали відповіді на мої запитання.
Вона зробила невеликий жест рукою в перснях. Потім, коли вона підвелася, і всі інші теж устали разом із нею, зупинилася.
— Перепрошую, мсьє, — сказала вона, — але можна дізнатися ваше ім’я? Ваше обличчя мені знайоме.
— Мадам, мене звати Еркюль Пуаро. До ваших послуг.
Якусь хвилину вона мовчала, а потім:
— Еркюль Пуаро, — сказала вона. — Так. Тепер я згадала. Це доля.
Вона вийшла дуже струнко, та рухи були трохи сковані.
— Voilà une grande dame[52], — сказав мсьє Бук. — Що ви думаєте про неї, мій друже?
Але Еркюль Пуаро лише похитав головою.
— Мені цікаво, — сказав він, — що вона мала на увазі під словом «доля».
Розділ сьомий
Свідчення графа й графині Андрені
Після цього покликали графа і графиню Андрені. Однак у вагон-ресторан граф зайшов сам.
Безперечно, це був красивий чоловік. Не менше шести футів зросту, широкоплечий і зі стрункими стегнами. Він був одягнений у добре скроєний англійський твідовий костюм, і, якби не довжина вусів і специфічні вилиці, його можна було прийняти за англійця.