— Чому?
— Тому що я пам’ятаю, коли я зачув той запах, я говорив про цілковитий провал сталінської п’ятирічки. І ця думка — жінка — привела мене до думки про становище жінок у Росії. А до теми Росії ми підійшли ближче до кінця нашої бесіди.
— Ви не можете означити цей час точніше?
— Н-ні. Напевно, це було приблизно в останні півгодини.
— Це було після того, як потяг зупинився?
Він кивнув.
— Так, я майже впевнений, що так і було.
— Ну, облишмо це. Полковнику Арбатноте, ви коли-небудь були в Америці?
— Ніколи. І не хочу.
— Ви знали полковника Армстронґа?
— Армстронґ — Армстронґ — я знаю двох чи трьох Армстронґів. Був Томмі Армстронґ у 60-х — ви не його маєте на увазі? І Селбі Армстронґ — його вбили на Соммі.
— Я маю на увазі полковника Армстронґа, який одружився з американкою і чию дитину викрали і вбили.
— Ах, так, я пам’ятаю, читав про це — жахлива трагедія. Я не думаю, що колись зустрічав цього хлопця, хоча, звичайно, знав про нього. Тобі Армстронґ. Хороший хлопець. Усі його любили. Зробив надзвичайну кар’єру. Кавалер Хреста Вікторії.
— Чоловік, якого вбили минулої ночі, — це чоловік, відповідальний за вбивство дитини полковника Армстронґа.
Обличчя Арбатнота спохмурніло.
— Тоді, на мою думку, ця свиня заслужила те, що отримала. Хоча, я вважаю, краще би його повісили, чи посадили на електричний стілець.
— Отже, полковнику Арбатноте, ви віддаєте перевагу закону й порядку перед особистою помстою?
— Ну, не можна самому кровно мститися і колоти одне одного, як корсиканці чи мафія, — сказав полковник. — Кажіть, що хочете, але суд присяжних — це розумна система.
Пуаро хвилину чи дві глибокодумно дивився на нього.
— Так, — сказав він. — Я впевнений, це ваша позиція. Ну, полковнику Арбатноте, не думаю, що маю до вас ще якісь запитання. Є ще щось, що ви самі можете згадати про вчорашній вечір, що-небудь, що вас здивувало, або, скажімо, дивує вас тепер, коли ви про це згадуєте як підозріле?
На мить чи дві Арбатнот задумався.
— Ні, — сказав він. — Узагалі нічого немає. Якщо тільки… — він зам’явся.
— Так-так, продовжуйте, прошу вас.
— Ну, нічого особливого, — повільно сказав полковник. — Але ви сказали, що-небудь.
— Так-так. Продовжуйте.
— О, це нічого. Проста подробиця. Але, коли я повернувся у своє купе, помітив, що двері наступного купе, останнього…
— Так, номер 16.
— Ну, двері були не зовсім зачинені. І хлопець крадькома визирав ізсередини. Тоді він швидко зачинив двері. Звичайно, я знаю, у цьому немає нічого такого, але просто мені це здалося трохи дивним. Я маю на увазі, це досить часто буває, що хтось відчиняє двері та висуває голову, якщо хоче щось побачити. Але це було злодійкувато, тому привернуло мою увагу.
— Так, — із сумнівом сказав Пуаро.
— Я ж казав вам, що в цьому нема нічого особливого, — винувато сказав Арбатнот. — Але ви знаєте, як це — світанок, усе тихо, усе має зловісний вигляд — як детективна історія. Насправді це все дурниці.
Він підвівся.
— Ну, якщо я вам більше не потрібний.
— Дякую вам, полковнику Арбатноте, більше нічого.
Якусь хвилю солдат вагався. Його перша природна огида від допиту «іноземцями» випарувалася.
— Про міс Дебенгем, — досить незграбно сказав він. — Можете мені повірити, вона тут ні до чого. Вона pukka sahib.[55]
Він трохи зашарівся і вийшов.
— Що, — із цікавістю запитав докор Константін, — означає pukka sahib?
— Це означає, — сказав Пуаро, — що батько і брати міс Дебенгем вчилися в тій же школі, що й полковник Арбатнот.
— О! — розчаровано сказав доктор Константін. — Тоді це взагалі не має нічого спільного зі злочином.
— Точно, — сказав Пуаро.
Він упав у задуму, стукаючи пальцями по столу. Потім подивився вгору.
— Полковник Арбатнот курить люльку, — сказав він. У купе містера Ретчетта я знайшов йоржик для чищення люльки. Містер Ретчетт курив тільки сигари.
— Ви думаєте?
— Це поки що єдиний чоловік, який зізнався, що курить люльку. І він знав про полковника Армстронґа, а можливо, навіть був з ним знайомий, хоча не зізнається в цьому.