— Будь ласка, підпишіть це, — попросив він.
Гардман підписав.
— Містере Гардман, тут є хтось, хто може підтвердити вашу історію?
— У цьому потягу? Ну, не зовсім. Хіба що молодий Макквін. Я досить добре його знаю, бачив у офісі його батька в Нью-Йорку — але це не означає, що він згадає мене з маси інших детективів. Ні, містере Пуаро, вам доведеться почекати і, коли припиниться снігопад, зв’язатися з Нью-Йорком. Справді, я не розповідаю вам казок. Тож, джентльмени, до зустрічі. Містере Пуаро, радий з вами познайомитися.
Пуаро простягнув йому портсигар.
— Чи, можливо, ви надаєте перевагу люльці?
— Не я.
Він узяв одну, потім бадьоро вийшов.
Троє чоловіків подивилися один на одного.
— Ви вважаєте, він той, за кого себе видає? — запитав доктор Константін.
— Так, так. Я знаю цей тип. Крім того, цю історію дуже легко перевірити.
— Він дав нам деякі дуже цікаві свідчення, — сказав мсьє Бук.
— Так, дійсно.
— Невисокий на зріст, темноволосий, із писклявим голосом, — задумливо сказав мсьє Бук.
— Опис, під який у цьому потягу не підпадає ніхто, — сказав Пуаро.
Розділ десятий
Свідчення італійця
— А тепер, — сказав Пуаро з блиском в очах, — порадуємо серце мсьє Бука і поспілкуємося з італійцем.
Антоніо Фоскареллі швидким котячим кроком прийшов у вагон-ресторан. Його обличчя сяяло. Це було типове італійське обличчя, сонячне і смагляве.
Французькою він говорив добре та плавно, з невеликим акцентом.
— Ваше ім’я — Антоніо Фоскареллі?
— Так, мсьє.
— Ви, я бачу, натуралізований американець?
Американець усміхнувся.
— Так, мсьє. Це краще для мого бізнесу.
— Ви є представником автомобілів «Ford»?
— Так, ви бачите…
Зав’язалася розмова, наприкінці якої троє чоловіків знали ледь не все про методи ведення бізнесу Фоскареллі, його подорожі, його дохід і його думку про США й більшість європейських країн. З нього не треба було витягувати інформацію. Вона просто лилася.
Його добродушне дитяче обличчя сяяло від задоволення, коли він зупинився і красномовно витер чоло хусточкою.
— Отже, ви бачите, — сказав він, — я роблю великий бізнес. Іду в ногу з часом. Я розумію, що таке продажі!
— Ви були у США протягом останніх десяти років?
— Так, мсьє. А! Я добре пам’ятаю той день, коли вперше сів на корабель і поплив у Америку, так далеко! Моя мама, моя молодша сестра…
Пуаро перервав цей потік спогадів.
— Під час перебування у США ви коли-небудь зустрічались із померлим?
— Ніколи. Але я знаю цей тип людей. О, так. — Він виразно клацнув пальцями. — Дуже солідний, дуже добре одягнений, але насправді все не так. З мого досвіду, мушу сказати, це був великий шахрай. Я даю вам слово, що це так.
— Ваша думка цілком слушна, — сухо сказав Пуаро. — Ретчетт — це насправді Кассетті, викрадач.
— А що я вам казав? Я навчився бути дуже точним у прочитанні облич. Це необхідність. Тільки в Америці вони вчать, як правильно продавати.
— Ви пам’ятаєте справу Армстронґа?
— Не зовсім пам’ятаю. Ім’я, так? Маленька дівчинка… дитина… так?
— Так, дуже трагічна історія.
Італієць здавався першою людиною, у кого ця точка зору викликала сумнів.
— Ах, ну, такі випадки, вони трапляються, — філософськи сказав він, — у великих державах, як-от Америка…
Пуаро обірвав його.
— Ви коли-небудь зустрічалися з кимось із сім’ї Армстронґів?
— Ні, не думаю. Важко сказати. Я наведу вам кілька цифр. Тільки торік я продав…
— Мсьє, не відволікайтесь.
Італієць жестом перепросив.
— Тисяча вибачень.
— Розкажіть, будь ласка, про ваші точні переміщення вчора, починаючи з вечері.
— Із задоволенням. Я намагаюся залишитись тут якомога довше. Це кумедно. Я розмовляю з американським джентльменом, який сидить за моїм столом. Він продає стрічки для друкарських машинок. Потім я повертаюся у своє купе. Там нікого немає. Нещасний Джон Булль[56], який ділить купе зі мною, у свого господаря. Нарешті він повертається — дуже витягнуте обличчя, як зазвичай. Він багато не говорить — каже «так» і «ні». Жалюгідна раса, ці англійці — недоброзичливі. Він сидить у кутку, дуже напружений, читає книжку. Потім приходить провідник і розстеляє нам ліжка.
— Номер 4 і 5, — пробурмотів Пуаро.
— Точно — крайнє купе. Моя верхня полиця. Я залізаю туди. Курю і читаю. У маленького англійця, думаю, болить зуб. Він дістає якусь маленьку пляшечку, з дуже сильним запахом. Він лежить у ліжку й стогне. У той час я вже сплю. Щоразу, коли я прокидаюся, чую, як він стогне.