— Ось як! Це щось конкретне, — мсьє Бук нетерпляче підскочив.
— Ми маємо обшукати багаж усіх пасажирів. Так, це вже буде щось.
Пуаро теж піднявся.
— Я зроблю прогноз, — сказав він.
— Ви знаєте, де вони?
— У мене є маленька ідея.
— Де тоді?
— Ви знайдете яскраво-червоне кімоно в багажі одного з чоловіків і форму провідника у речах Гільдеґарди Шмідт.
— Гільдеґарди Шмідт? Ви думаєте…
— Не те, що ви подумали. Я б так сказав. Якщо Гільдеґарда Шмідт винна, уніформа може бути у її багажі, але якщо вона невинна, то уніформу безсумнівно знайдуть там.
— Але як… — почав мсьє Бук і замовк. — Що це за шум, який наближається? — закричав він. — Нагадує рух локомотива.
Шум наближався. Він складався з виску та протестів жіночим голосом. Двері в кінці вагона-ресторану відчинилися. Зненацька з’явилася місіс Габбард.
— Це надто жахливо, — лементувала вона. — Це просто надто жахливо. У моїй сумочці для туалетного приладдя. У моїй сумочці. Величезний ніж, увесь у крові.
І раптом, непритомна, упала на плече мсьє Бука.
Розділ чотирнадцятий
Огляд знаряддя вбивства
Швидше рішуче, ніж галантно, мсьє Бук поклав знепритомнілу жінку головою на стіл. Доктор Константін покликав одного з офіціантів, який швидко прибіг.
— Тримайте її голову ось так, — сказав лікар. — Коли вона опритомніє, дайте їй трохи коньяку. Зрозуміло?
Потім він поспішив за двома іншими. Його цікавило виключно вбивство. Леді середнього віку, які зомлівають, його зовсім не цікавили.
Можливо, завдяки такій методі місіс Габбард опритомніла набагато швидше, ніж за якихось інших обставин. Через кілька хвилин вона сиділа і знову й знову розповідала, посьорбуючи коньяк зі склянки, яку запропонував офіціант.
— Я просто не можу передати, як це було жахливо. Не думаю, що хтось у потягу може зрозуміти, як я почуваюся. Я завжди була дуже, дуже вразливою, ще з дитинства. Простий вигляд крові — ох — чому навіть зараз, коли згадую про це, у мене паморочиться в голові.
Провідник знову запропонував випити.
— Encore un peu, Madame[59].
— Думаєте, краще випити? Я загалом непитуща. Я ніколи навіть не торкаюсь алкогольних напоїв чи вина. У моїй сім’ї теж не вживають цього. Ну хіба що як ліки…
Вона зробила ще один ковток.
А тим часом Пуаро і мсьє Бук, за якими слідом ішов доктор Константін, поспішали з вагона-ресторану коридором стамбульського вагона до купе місіс Габбард.
Здавалося, що всі пасажири в потягу зібралися перед дверима. Провідник зі стривоженим виразом обличчя затримував їх.
— Mais il n’y a rien à voir[60], — сказав він і повторив це ще кількома іншими мовами.
— Дозвольте, я пройду, — сказав мсьє Бук.
Протискаючи своє пишне тіло крізь юрбу пасажирів, що перегороджували йому шлях, він увійшов у купе, Пуаро просувався одразу за ним.
— Я радий, що ви прийшли, мсьє, — сказав провідник, видихнувши з полегшенням. — Усі намагались увійти. Американська леді — як вона кричала — mafoi[61]! Я думав, що її також убивали! Я прибіг, а вона там кричала, наче навіжена, потім вигукнула, що піде по вас і вийшла, з вереском розповідаючи всім у вагоні, що трапилось.
Він додав, зробивши рух рукою:
— Він там. Я не торкався його.
На ручці дверей, що вели до наступного купе, висіла велика картата гумова сумка для туалетного приладдя. Під нею на підлозі, просто там, де випав із рук місіс Габбард, був кинджал із прямим лезом — дешева підробка, бутафорська східна зброя з рельєфною рукояткою і звуженим лезом. Лезо було в плямах, що скидалися на іржу.
Пуаро делікатно підняв його.
— Так, — прошепотів він. — Помилки немає. Ось знаряддя, якого не вистачало, чи не так, docteur?
Лікар оглянув його.
— Немає потреби бути таким обережним, — сказав Пуаро. — На ньому не знайдуть відбитків пальців, окрім тих, що належать місіс Габбард.
Огляд доктора Константіна тривав недовго.
— Це насправді знаряддя вбивства, — сказав він. — Ним могли нанести будь-яку з ран.