Вона говорила досить щиро.
— То чому ж, якщо хустинка була не ваша, ви підмінили ім’я у паспорті?
На це відповів граф.
— Тому що ми почули, що була знайдена хустинка з ініціалом «Н». Ми це обговорили перед тим, як з’явитись на допит. Я звернув увагу Гелени на те, що якщо вгледять, що її ім’я починається на «Н», то до неї застосують набагато жорсткіший допит. І все було просто: замінити Гелена на Елена легко.
— У вас, мсьє граф, хист справжнього злочинця, — відзначив Пуаро сухо. — Природна винахідливість і нездорове бажання обійти справедливість.
— О ні, ні, — дівчина подалась уперед. — Мсьє Пуаро, він вам усе пояснив. — Вона перейшла із французької на англійську. — Я була налякана, смертельно налякана, ви ж розумієте. Це було так жахливо… той час… і все повернулося знову. Та й бути під підозрою з можливістю потрапити у в’язницю було дуже страшно, мсьє Пуаро, невже ви не розумієте?
Її голос був чудовим… глибоким… насиченим… благаючим, голос дочки Лінди Арден, акторки.
Пуаро важко глянув на неї.
— Якщо мені доведеться вам повірити, і я не кажу, що не повірю, то ви маєте мені в цьому допомогти.
— Допомогти вам?
— Так. Мотив убивства лежить у минулому, у тій трагедії, що зламала вашу сім’ю і внесла смуток у ваше юне життя. Покажіть мені те минуле, мадемуазель, у якому я міг би знайти той зв’язок, що пояснює все.
— Що ж я можу вам розповісти? Вони усі — мертві. — Вона повторила із жалем. — Усі мертві… усі мертві… Роберт, Соня… люба, люба Дейзі. Вона була такою милою… такою щасливою… мала такі гарненькі кучерики. Ми її просто обожнювали.
— Була ще одна жертва, мадам. Непряма жертва, якщо можна так сказати.
— Бідолашна Сюзанн? Так, я забула про неї. Поліція її опитала. Вони були впевнені, що вона мала до цього стосунок. Можливо, і мала, та якщо й так, то зовсім безвинний. Вона, я думаю, завела із кимось якусь пусту розмову та виказала інформацію про час прогулянок Дейзі. Її добряче опрацювали, вона думала, що її звинуватили у злочині. — Вона здригнулась. — Вона викинулась із вікна. О, це було жахливо.
Вона затулила обличчя руками.
— Якої національності вона була, мадам?
— Вона була француженка.
— Яке в неї було прізвище?
— Це безглуздо, але я не пам’ятаю… Ми всі називали її Сюзанн. Симпатична весела дівчина. Була дуже відданою Дейзі.
— Вона була дитячою покоївкою?
— Так.
— Хто був нянею?
— Це була професійна медсестра. Її прізвище було Стенґелберґ. Вона також була відданою Дейзі і моїй сестрі.
— Отже, мадам, я хочу, щоб ви добре подумали перед тим, як відповідати на це запитання. Чи ви, відколи перебуваєте у цьому потягу, побачили когось, кого впізнали?
Вона дивилась на нього.
— Я? Ні, нікого.
— Як щодо княгині Драґомірової?
— О, її? Я, звичайно, її знаю. Я думала, ви маєте на увазі когось… когось з… того часу.
— Саме це, мадам. Добре подумайте. Роки минули, пам’ятайте. Ця особа могла змінити свою зовнішність.
Гелена глибоко задумалась. Тоді сказала:
— Ні… я впевнена… нікого.
— А ви самі, будучи тоді юною дівчиною, не мали нікого, хто б стежив за вашим навчанням чи наглядав за вами?
— О так, у мене був цей дракон, гувернантка для мене та секретарка для Соні в одній особі. Вона була англійкою, точніше шотландкою — велика рудоволоса жінка.
— Як її звали?
— Міс Фрібоді.
— Молода чи стара?
— Мені здавалась страшенно старою. Я думаю, їй було не більше сорока. Сюзанн зазвичай відповідала за мій одяг та доглядала за мною.
— Ще хтось жив у домі?
— Лише прислуга.
— І ви впевнені, цілковито впевнені, мадам, що в потягу ви нікого не впізнали?
Вона щиро відповіла:
— Ні, мсьє. Зовсім нікого.
Розділ п’ятий
Ім’я княгині Драґомірової
Коли граф та графиня пішли, Пуаро поглянув на інших двох за столом.
— Бачите, — сказав він, — у нас прогрес.
— Відмінна робота, — промовив мсьє Бук сердечно. — Щодо мене, я б і не мріяв запідозрити графа та графиню Андрені. Зізнаюсь, я гадав, вони hors de combat[79]. Гадаю, немає сумніву, що це вона вчинила злочин? Сумно. Проте її не відправлять на гільйотину. Є пом’якшувальні обставини. Кілька років в’язниці, і все.
— Фактично, ви впевнені в її провині.
— Мій любий друже, звичайно, тут немає сумніву. Я гадав, ваша заспокійлива манера використовувалася лише для того, щоб все трішки згладити, доки нас не відкопають зі снігу, а тоді поліція візьме все в свої руки.