Пуаро щось писав на уривку паперу. Він підвів очі та сказав тихо:
— Дуже добре. Ви можете йти.
Фоскареллі призупинився невпевнено.
— Ви ж розумієте, що не був я… що я не маю до цього жодного стосунку?
— Я сказав, ви можете йти.
— Це конспірація. Ви хочете мене підставити? Усе заради тієї свинюки, яка мала би потрапити на електричний стілець! І це ганьба, що він таки не потрапив. Якби це був я… якби мене заарештували…
— Та це були не ви. Ви не були причетні до викрадення дитини.
— Що ви намагаєтесь сказати? Адже ця малеча, вона була втіхою для всього дому. Тоніо вона мене називала. І сідала в автомобіль, і робила вигляд, наче вона за кермом. Усі в будинку просто обожнювали її! Навіть поліція це розуміла. Ах, маленька красуня.
Його голос пом’якшав. На очах з’явились сльози. Потім він різко розвернувся на одному місці й подався геть із вагона-ресторану.
— П’єтро, — покликав Пуаро офіціанта вагона-ресторану. — № 10 — шведська леді.
— Bien, Monsieur.
— Ще одна? — вигукнув мсьє Бук. — О ні, це неможливо. Я кажу вам — це неможливо.
— Mon cher, ми маємо знати. Навіть якщо в підсумку всі мали мотив для вбивства Ретчетта, ми маємо знати. Коли знатимемо все, то нарешті визначимо, раз і назавжди, чия провина.
— У мене голова закрутилась, — застогнав мсьє Бук.
Офіціант співчутливо супроводжував Ґрету Олссон. Вона гірко ридала.
Вона впала в крісло навпроти Пуаро й продовжувала плакати в хустинку.
— Не хвилюйтесь так, мадемуазель. Не хвилюйтесь. — Пуаро погладив її по плечу. — Лише кілька правдивих слів, і це все. Чи були ви тією нянею, що доглядала за маленькою Дейзі Армстронґ?
— Це правда, правда, — ридала приголомшена жінка. — Ах, вона була просто ангелом, маленьким, милим, довірливим ангелом. Вона не знала нічого, окрім доброти та любові… А її забрав цей жахливий чоловік… Жорстоко з нею поводився… Бідна її мама… І ще одна крихітка, що так і не пожила. Вам не зрозуміти… Вам не знати… Якби ви були там, як була я… Якби ви бачили оту страшну трагедію… Я повинна була сама розповісти вам правду вранці. Та мені було страшно… Страшно. Я була рада, що той злий чоловік мертвий, що він не зможе більше вбивати та катувати маленьких діток. Ах! Я не можу говорити… У мене немає слів…
Вона заридала ще дужче.
Пуаро продовжував ніжно гладити її по плечу.
— Добре… Добре… Я розумію… Я розумію усе… Усе, я вам кажу. Я не ставитиму більше запитань. Досить того, що ви визнали те, що я знаю, і це є правдою. Кажу вам, я все розумію.
На той момент Ґрета Олссон, що вже не могла вимовити ні слова через ридання, підвелась і сліпо пішла до дверей. Коли вона до них дійшла, то там зіткнулась із чоловіком, що входив.
Це був камердинер, Мастерман.
Він підійшов просто до Пуаро й заговорив своїм звичним, тихим, неемоційним голосом.
— Сподіваюсь, я не втручаюся, сер. Я вирішив, що буде краще, якщо я одразу прийду та розповім усю правду, сер. Я був денщиком полковника Армстронґа на війні, сер, а потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюсь, я приховав цей факт сьогодні вранці. Це було дуже неправильно з мого боку, і я вирішив, що прийду та все виправлю. Але я сподіваюся, що ви, в жодному разі, не підозрюєте Тоніо. Старий Тоніо й мухи не вб’є. Я можу присягнутись, що він не залишав купе протягом усієї минулої ночі. Тож, бачите, він цього не міг зробити. Тоніо, хоча й іноземець, та він дуже добре створіння, не такий, як ті жахливі італійці-вбивці, про яких багато пишуть.
Він замовк.
Пуаро поглянув на нього незворушно.
— Це все, що ви можете сказати?
— Це все, сер.
Він завмер, потім, оскільки Пуаро нічого не сказав, винувато кивнув і, мить провагавшись, залишив вагон-ресторан так само тихо і ненав’язливо, як і увійшов.
— Це, — промовив доктор Константін, — менш мовірно, ніж будь-який roman policier[83], який я читав.
— Згоден, — сказав мсьє Бук. — Доведено, що з дванадцяти пасажирів у тому вагоні дев’ять причетні до справи Армстронґів. Що ж далі, я б запитав? Чи, скоріш, хто далі?
— Я майже готовий відповісти на ваше запитання, — сказав Пуаро. — А ось і наш американський сищик, мсьє Гардман.
— Він також зізнаватиметься?
До того як Пуаро зміг відповісти, американець уже був біля їхнього столу. Він зиркнув на них пильним оком і, сідаючи, протягнув: