— Що коїться в цьому потягу? Якась божевільня, як на мене.
Пуаро блимнув очима до нього:
— А ви самі впевнені, містере Гардман, що не були садівником у домі містера Армстронґа?
— У них не було саду, — прямо відповів містер Гардман.
— Чи дворецьким?
— У мене недостатньо вишукані манери для такого. Ні, у мене немає жодного зв’язку із сім’єю Армстронґів, та я починаю думати, що можу бути єдиним у цьому потягу, у кого його немає! Що ви на це скажете, я запитую? Що скажете?
— Це, звичайно, дуже дивує, — м’яко висловився Пуаро.
— C’est rigolo[84], — вибухнув мсьє Бук.
— Чи є у вас власні думки щодо цього злочину, мсьє Гардмане? — допитувався Пуаро.
— Ні, сер. Я здаюсь. Я не знаю, як із цим розібратись. Вони всі не могли взяти в цьому участь, та хто з них винний, я не знаю. Як ви до цього додумались, ось що я хочу знати?
— Я просто вгадав.
— То, повірте, ви дуже спритний вгадувач. Я всьому світу розповім, що ви спритний вгадувач.
Містер Гардман відхилився назад і захоплено споглядав Пуаро.
— Ви мене пробачте, — сказав він, — та дивлячись на вас, у це ніхто не повірив би. Я знімаю перед вами капелюха. Справді знімаю.
— Ви занадто люб’язні, мсьє Гардман.
— Зовсім ні. Мушу віддати вам належне.
— Усе одно, — сказав Пуаро, — проблема ще не до кінця вирішена. Чи можемо ми авторитетно заявити, що знаємо, хто вбив Ретчетта?
— Мене не враховуйте, — мовив містер Гардман. — Я взагалі нічого не заявляю. Я просто переповнений природним захопленням. Як щодо інших двох, про яких ви ще нічого не вгадували? Стара дама з Америки та покоївка леді? Чи можна припустити, що вони єдині безвинні особи у цьому потягу?
— Хіба що, — сказав Пуаро, — ми зможемо додати їх до нашого невеличкого зібрання як, скажімо, прибиральницю і куховарку в господі Армстронґів.
— Що ж, ніщо у світі мене більше не здивує, — промовив містер Гардман з нотками тихої капітуляції. — Божевільня, уся ця справа — просто божевільня!
— Ах, mon cher, це був би занадто великий збіг, — висловився мсьє Бук. — Усі вони не можуть бути до цього причетні.
Пуаро глянув на нього.
— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не розумієте. Скажіть мені, — продовжував Пуаро, — ви знаєте, хто вбив Ретчетта?
— А ви? — відбивався мсьє Бук.
Пуаро кивнув.
— О так, — сказав він. — Я знаю вже певний час. Усе настільки прозоро, що я дивуюсь, чому ви ще цього не зрозуміли. — Він подивився на Гардмана і запитав: — А ви?
Детектив похитав головою. Він дивився на Пуаро зацікавлено.
— Я не знаю, — сказав він. — Я нічого не знаю. Хто з них?
Пуаро на хвилину замовк. Потім сказав:
— Будьте такі ласкаві, мсьє Гардмане, зберіть тут усіх. Існує два можливих розв’язання цієї справи. Я хочу їх обидва викласти перед вами всіма.
Розділ дев’ятий
Пуаро пропонує два рішення
Пасажири заповнили вагон-ресторан та повсідалися за столами. На всіх обличчях був однаковий вираз — очікування, змішане зі страхом. Шведська леді досі плакала, й місіс Габбард її втішала:
— Ви маєте взяти себе в руки, дорогенька. Усе буде добре. Не втрачайте самоконтролю. Якщо один із нас — жахливий вбивця, ми добре знаємо, що це не ви. Тільки божевільний може так вважати. Сідайте сюди, а я буду поруч, і більше не хвилюйтесь.
Її голос притих, коли Пуаро підвівся.
Провідник спального вагона метушився у дверях.
— Ви дозволите мені залишитись, мсьє?
— Звичайно, Мішелю.
Пуаро прокашлявся.
— Мадам та мсьє, говоритиму англійською, оскільки, гадаю, ви нею трохи володієте. Ми тут зібралися, щоб розслідувати смерть Самюеля Едварда Ретчетта, він же Кассетті. Є два розв’язання щодо злочину. Я їх вам викладу, і попрошу мсьє Бука та доктора Константіна розсудити, яке з них правильне.
Тепер ви всі знаєте факти справи. Містер Ретчетт був знайдений зарізаним сьогодні вранці. Останній раз його бачили живим о 12 : 37 минулої ночі, коли він розмовляв із провідником спального вагона крізь двері. Годинник у кишені його піжами був знайдений сильно побитим, він зупинився о чверть на другу. Доктор Константін, який оглянув тіло, коли його знайшли, указав, що смерть настала між північчю та другою ночі. О дванадцятій тридцять, як нам усім відомо, потяг в’їхав у сніговий завал. Після цього для будь-кого залишити потяг стало неможливим.
Свідчення містера Гардмана, який є членом Детективного агентства Нью-Йорка (кілька голів обернулись до містера Гардмана), вказують на те, що ніхто не міг пройти повз його купе (№ 16, у самому кінці), непоміченим. Тому ми дійшли висновку, що вбивцю потрібно шукати посеред пасажирів одного вагона — «Стамбул—Кале». Це, так би мовити, було нашим припущенням.