— Перестань! — Балч торкає Оконя за плече.— І йди вже звідси.
Сам підводить його, перекидає через плечі, виносить на ганок і опускає з перил на землю. Повертається до кімнати.
— Балче! — зводить голову Пживлоцька.— Не вистачає грошей.
— Я цього й сподівався.
— Сам же бачив. Бійка, темно, метушня...
— Я робив, що міг,— втручається Януарій.— Льода може потвердити.
Балч підходить і дивиться Пживлоцькій в обличчя.
— Нехай будуть тобі на пожиток. Але більше від мене вже не одержиш. Квити.
Вона хотіла щось заперечити, але він зупинив її коротким, нетерплячим жестом. І до Зависляка:
— Вранці ти ходив до Бобочки... — робить ніби вступ. А що Януарій мовчить, запитує його навпрямки: — Що це ти домішав до самогону?
— Зілля,— неохоче зізнається Зависляк.— Для смаку.
— Щось не бачив, аби ти сам його пив.
— Я обслуговував.
— Отруював.
— А що б ти хотів? Горілку робив, аби дещо виторгувати для школи. Чим казючіша, тим дорожча.
Балч підводить пальцем його понурену голову.
— На щось інше розраховував. Пам’ятай, дурнику: мене не торкне ніхто ні по-тверезому, ні по-п’яному. Ідіть спати,— вже голосніше озивається до обох.— І найкраще — разом, дідько з вами.
Щойно Агнешка спромоглася поставити на ноги напівпритомного й трохи пом’ятого під час падіння Оконя, тільки-но умовила його йти собі додому, як біля неї з’явився Семен.
— Семене, що з тими?
Семен розводить руками:
— А я знаю, пані, а я знаю? Не вийшло...
— Та не виправдовуйся,— нетерпеливиться Агнешка,— кажи. Що ви з ними зробили?
— Затягли їх у човен, а Юр повеслував. Витримають.
З кімнати долітає голос Балча:
— Семене! Я чекаю.
Семен входить до приміщення, підставляє стільця під лампу й береться за патрон. Балч тим часом гасить свічки.
— Слухай, Семене. Обійдеш усіх, зараз же. Коли сплять — буди. Збери з кожної хати по сто злотих. Треба тим побитим дурням заткнути пельку. Або буде для адвоката. Це — одне. А тим часом, ще до ранку... — Балч переходить на шепіт, підсилюючи наказ вимовними жестами перед самим обличчям Семена.— Ага, ще й глобус, отой, що після німців залишився, візьмеш. Це — друге.
— Жінки відмовляються,— докидає Семен, але Балч його перебиває:
— Діти будуть, не твоя це справа. Не забудь: о дванадцятій пришлеш до мене Макса, Пащуків — батька з сином, Варденьгу, Жерара. Це — третє.— Балч гасить пальцями останню свічку, саме коли під стелею спалахує електрична лампочка. Семен злазить із стільця.
— Молодого Пащука не пришлю, бо його тут уже нема й не буде,— промовив, вагаючись.
— Втік?
— Його беруть в Хробрицях до верстатів.
— Кат із ним. Підійди-но сюди, Семене. Струнко!
Семен несамохіть виструнчується.
— Я ж казав: не тут і не дуже. Так же я казав, Семене?
— Казав, комен...
— Мовчи! А ти порушив мій наказ. Ти сказав випровадити їх і пустити. Збаламутив мені людей, збунтував. Через тебе мої люди билися між собою. Навіщо ти зробив це, Семене?
Семенові відомий оцей Балчів голос, тихий і лагідний. Чекає, мовчить.
— Бунт? — в удаваному здивуванні супить брови Балч.
— Ні, коменданте. Але гадаю...
— Гадаєш! — раптом скипів Балч.— Ти гадаєш!
Агнешка чує звук сильного ляпаса й глухий стогін Семена. Вбігає до приміщення. Не тямлячись, кидається до чоловіків, відштовхує Семена вбік, зупиняється перед Балчем і, конвульсійно затискуючи кулаки, кричить йому просто в обличчя:
— Досить! Досить цього! Досить!!
Крик її надламується, і в найвищій точці переходить в безсиле сухе схлипування.
— Так не можна, пане Балч,— закінчує якось по-дитячому, ніби школярка тремтячим голосом.— Ви не шануєте людей, товаришу Балч!
— Я забувся, що й ви тут є, пані,— тихо й збентежено озивається Балч.— Справді. Ох, пробачте, ось вам і той ключ. Будь ласка. І — на добраніч.
Відвертається від неї і йде на ганок. Семен за ним. Агнешка без ніякого почуття, без ніякої думки затискає в руці отриманий ключ. Помічає ще тільки, як Семен, зупинившись на порозі, прощається з нею глибоким, уважним поглядом.
11. Перший урок
Сьогодні Агнешка не може доспати чи бодай долежати до ясного ранку. Флокс від учора у Зависляків — оце і всього доброго, від чого була спокійною цієї ночі. З неглибокого напівсну раз у раз вихоплює її все наростаючий тривожний неспокій. Ще перед досвітом остаточно пробудилася — і тепер гарячково обмірковувала, як одвести легковажно й наспіх складений план, як уникнути сорому і явного скандалу. Зрештою, хай і не скандалу. Але як уже на самому початку знести їхнє розчарування, не виправдати надії тих, із повіту, хто їй повірив? Вона й сама тепер не пригадує добре, з ким ото домовлялася. Забагато було нових людей, забагато вражень. Молода вчителька від надміру люб’язності, виявленої до неї, розтала, забула, з ким розмовляла, особливо ж тому, що чи не всі найвищі повітові установи — адміністративні, політичні та шкільні — містилися в одному будинкові. Не запам’ятала вона й табличок з написами, йшла, куди її вели. І все турбувалася, як бути з багажем, зокрема з книгами, яких було чимало. Саме через отой нещасний багаж і зродився проект ще нещаснішої інспекції. Може, не так уже й інспекція, як ці перші відвідини, щоб начальство побачило, як тут Агнешка дає собі раду. Той не старий ще чоловік з широким веселим обличчям, з чубчиком перчаного кольору над чолом, що скидався на корківник... так, він якось смішно лаявся. Як же це?.. То він, заклопотаний власним відрядженням, з’явився в кабінеті відсутнього завідувача відділом, по хвилинній розмові з Агнешкою допався до телефону, скликав до неї гурт відповідальних осіб, розпорядився, що вона має взяти з собою, а що залишити, і знову дзвонив по телефону, зобов’язуючи якихось працівників інспекторату, до котрих звертався, як до добрих знайомих, аби зараз же, післязавтра, в понеділок вибралися провідати в Хробричках Агнешку Жванець і принагідно підкинули їй, як він висловився, різне дівоче причандалля. Все залагоджено, запевнив він її на розстання і ще вирядив з нею двох молодих працівників посадити її на автобус. Ах, як вона була тоді вдячна йому, а зараз... У Хробричках нема пошти, нема телефону. Із Хробриць, утім, можна б іще подзвонити, відкласти одвідини... А й справді! П’ята година. На шосту буде в Хробрицях. Але хто о шостій ранку дасть дзвонити? А пізніше? Пізніше буде вже невчасно. Коли б із нею до Хробриць хтось поїхав? Семен? Семен надто повільний, з ним там можуть не рахуватись. Балч? Ніні — тільки не це.