Всюди, де не побувала Агнешка, порожні пляшки по кутках. Хвороба Хробричок. Лихо Хробричок.
Говорила й про це. Делікатно, щоб не розгнівати. Жінки нарікали, жалілися. Але несміливо. Згадують неробство, марнотратство, бійки, проте бояться назвати речі своїми іменами. І в цьому було більше байдужості, ніж протидії. Ще стриманіше вела Агнешка мову про школу. Жодного нагадування про закони, жодного наполягання. Обмежилася лише сказаними до речі нагадуваннями, що наука, мовляв, взагалі розгортається, діти приходять щодня (не без певного наміру змовчала, скільки й чиї) і що найближчого понеділка їм даватимуть зошити й приладдя, плату за які можна буде внести пізніше до шкільної каси, яку учні самі організують. Ну-ну, дивуються куми підозріло, та хто ж то даватиме гроші до тієї каси? Не бійтеся, самі заробимо, є ж для цього досить способів певніших, аніж торгівля самогоном. Ну-ну, дай боже! Бог не дасть: треба заробити власним розумом і руками. І так цей товариський зондаж допоміг людям освоїтися з міською панною (я, власне, не в місті народилася, звірилася Агнешка якось у Пащучки, я, як і всі ви, з села...), допоміг торкнутися й окремих важливих справ. На черзі, після влаштування деяких питань внутрішньої політики, треба розпочинати дипломатично-розвідувальну акцію ширшого розмаху; отож — неофіційна поїздка до сусідніх Хробриць.
Юр Пащук підплив до заточки з валізкою і з кривавою смугою на щоці.
— Що сталося? — перелякалася Агнешка.— Батько?
— Ні.
— Коваль?
— Та ні! Жерар навіть перепросив мене за оте, в неділю. Уважний, бачите; за Пелею ж побивається.
— Не заговорюй мене. Ну, скажи ж, Юре!
— Нічого особливого. Натрапив на бійку, схотілося мені оборонити Зависляка, і ненароком від когось перепало на горіхи.
Так і не дізналася від нього анічогісінько більше, що потвердило б її здогад або відкинуло його. І все-таки, доки вона вибралася з Хробриць додому, те, про що не сказав Юр, переказали їй люди. Бо Юр розповів про свою пригоду Гані Кондері, а Ганя дружині завідувача школи, а пані Збильчевська, як виявилося, до новин мала велику пристрасть та й попліткувати любила, якщо вже траплялася нагода, та ще й така.
— Іди-но, Ганю, на кухню, приготуй нам салат з помідорів, завари чай — тільки свіжий,— сказала пані Збильчевська й вирядила дівчину з кімнати; ледь Агнешка встигла привітатись,— І ти, Юре, допоможи; у тебе є вільний час. Добра ця дівчина, Кондерівна,— вела вона далі, лиш молодята зачинили за собою двері,— і вродлива, навіть ті дрібні веснянки їй личать, правда ж, Карольку?
Завідуючий школою Збильчевський, чоловік міцний, вусатий, з лисиною, смаглою ще від літа, мимоволі притакнув жінці, після чого відразу ж заперечливо крутнув головою.
— Е-е, пташечко, все питаєш і питаєш.— Заклопотаний, він зиркнув з-під довгих вій гарними, як у сарни, очима, ніби перепрошуючи, і хруснув пальцями рук — волохатих, огрубілих, з слідами теслярської праці.
— Ви не повірите, пані, як мій татусь подобається жінкам,— з мимовільною гордою розчуленістю проговорила жінка, обсмикуючи, теж не без гордості, плаття, під яким виразно вимальовувалася її вагітність,— Що вони тільки знайшли в ньому? Кондерівна хоча б? Якби не Юр, я вже хтозна-що й думала б. Бо тільки те й робить, що бігає до нас: то почитати, то з шиттям до мене, а то й береться допомагати по-господарству — мені вже це й не під силу тепер. Так я вже й сама просила, заступися, мовляв, Каролеку, в гміні[10], нехай переведуть сюди того Пащука, нехай Ганя вже його має. О, тепер з Каролеком в гміні рахуються,— додала господиня задоволено.
— Що ж тут поробляє Юр?— Агнешці вдалося-таки скористатися її задумою.
— Бульдозер ремонтував, чи щось там таке — не знаюся на цьому. Сьогодні тільки закінчили.
— Екскаватор,— пожвавлюється Збильчевський.— Я вам покажу.
— О-о!— стріпнулася пташечка, протестуючи.— Тобі б тільки показувати. А підвечірок, то що? Нехай вже і я поговорю з кимсь трохи. І так цілі місяці живу тут, як пустельниця.
— Бо ти, пташечко, не хочеш зрушити з місця. І до себе не запрошуєш нікого.
— Бо ж ревную тебе, татусю, побоююся за тебе,— відказує Збильчевська наче й жартома, але з якоюсь правдивою ноткою, властивою розмовам, котрі, хочеш не хочеш, повторюються часто.
Обоє досить приємні, думає Агнешка, але зійтися ближче навряд чи вдасться. Вельми непроникливою оболонкою вони себе оточили. Отак воно є на селі в найкращому випадку, так і буде тут ще багато літ.