— Фрей нас не влаштовує.
— Я йду з контори.
— Але тільки через місяць! Ми впораємося за кілька днів.
— Майте на увазі, панянко, у роботі я люблю сувору дисципліну. Або мої розпорядження виконуються, або я розриваю контракт!
Поки ми чекали найнятого нами охоронця Алакса Плейте під стінами його контори, Афарас вивчав схоплену в клерка рекламку. На обкладинці красувався усміхнений атлет, дуже схожий на Алакса. «У джунглях, на воді, у повітрі, під землею ви відчуєте себе, як у теплій колисці, якщо встигнете вчасно найняти амаданського няня. Він убереже вас від всіх небезпек і ніколи не забуде нагодувати обідом», — голосно зачитав янваєць, потім знизив голос і додав: «По-моєму, вас здорово обдурили, Есто. Цьому хлопцю більше підійде сокира м’ясників, ніж білий фартух няньки».
У цей момент із контори вийшов Плейте. «Ви на машині? Ні? Поїдемо в моїй, — запропонував він недбало. — Де ваш багаж?»
Багажу в нас не було, якщо не вважати багажем Емі, і Клюс не забарився повідомити: «Ми без речей. А ви якому виду спорту віддаєте перевагу?»
«Перегони по вертикалі, малюк», — поблажливо відповів Плейте.
Клюс наприндився й замовк, він не любив натяків на вік. Про наші титули я воліла не поширюватися, пред’явивши для підписання контракту лише посвідчення особи, де значилися ім’я та країна постійного проживання.
Бездоганний костюм Алакса міг утерти ніс навіть королівським кравцям, а згорнутий плащ він кинув на сидіння свого «тарпана» воістину царським жестом.
— Куди їдемо? Вокзал, парк повітроплавів чи віддаєте перевагу подорожі на «тарпані»? За машину плата окремо. Хто потенційний ворог: злодії, викрадачі дітей чи кровожерливі тубільці? За відстріл диких звірів плата за тарифом.
Він явно вважав нас нудьгуючими туристами, які блукають у пошуках екзотичних пригод. Отут я раптом згадала, що дотепер не знаю адреси Філіпа й потягнулася до Емі, який сидів на колінах у Клюса.
— Голубина вулиця, п’ять, — швидко сказав Клюс. — Потенційний ворог — всі ті, хто намагається нас убити. — Плейте здивовано скосив очі, і Клюс надзвичайно серйозним тоном додав: — У випадку нашої смерті грошей ви не одержите.
Язик у мене онімів і я ледве вимовила: «Поїхали», коли Плейте повернувся до мене. Коли братик встиг переговорити з Емі, і що нелюдь встиг наговорити йому? Нашу втечу Клюс сприйняв, як щось саме собою зрозуміле, бо про таку можливість згадував ще ти, Ламасе. Але ім’я Філіпа, знов-таки, не викликало в нього подиву. Чому мій брат не ставить запитань, невже йому відомо про твою смерть?
Він сидів поруч зі мною — худеньке хлопчисько з косо підстриженим каштановим чубчиком і темною смужкою під ним, із чотирма подряпинами на правій щоці, з пухкими (як у батька) губами — і водив пальцем по бархатистому носику Емі. Кіт ліниво щулив очі, одне вухо в нього осудливо стирчало. Король Анемора вперше поставив мене в тупик.
Коли ми нарешті добралися до північної частини міста, потік автомобілів уже почав рідшати, дрібні лавочки одна за одною опускали дерев’яні штори й зачиняли двері. Наближався священний час обіду.
Голубина виявилася вузькою вуличкою з одностороннім рухом, двома рядами старих тополь й одним газетним кіоском із забитими віконницями. Алакс припаркував машину за два будинки до п’ятого, увігнавши її між двома забрудненими «пумами». Заглушивши мотор, він обернувся до мене й запитав перебільшено серйозно:
— Мені тримати на прицілі весь під’їзд?
— Послухай, ти!.. — здійнявся Афарас.
— Слухаю. А ти краще дивися, щоб пушка штани не прострелила.
Рука Афараса рвонулася до автомата, але Плейте його випередив. Блискавично висмикнувши автомат через пояс Афараса, він ткнув ствол йому під ребра. Клюс ойкнув, я підхопилася:
— Не лякайте дитини, няню. Поверніть Афарасу зброю! Він залишиться, а ви підете з нами.
Плейте з усмішкою кинув автомат на коліна янвайцю й вийшов з машини.
— До ваших послуг, панянко.
Клюс подивився на нього з-під лоба, опустив Емі на тротуар і засунув руку в кишеню, де спочивала водяна «бакка». Чи цей хлопчисько знову поміняв пістолети? Від цієї думки мене трохи пересмикнуло: занадто багато зброї на одиницю площі.
Емі пішов до п’ятого будинку, раз у раз зупиняючись й обтрушуючи лапи, хоча асфальт був зовсім сухий. Ми зайшли в похмурий під’їзд, піднялися пропахлими кішками сходами й зупинилися перед дверима, оббитими чорним дерматином. Я натиснула кнопку дзвінка, він прострекотів тихо й непевно.