— Знову за свої штучки?
Виявляється, я вже хвилин п’ять креслю в повітрі захисні знаки. Раніше я за собою сомнамбулізму не зауважувала! Та й чого варте сільське чаклунство проти древньої магії? Тільки охоронця із себе вивела, он як брови супить…
— Обв’яжіться!
Він хотів допомогти, але я швиденько затягла вузол. Дім Фут навчав не тільки Клюса, я теж дещо вмію!
— Як спуститеся, чекайте на мене, з місця не сходьте!
Я бадьоро кивнула й рішуче попрямувала до краю. Філіп, напевно, з Анемора виїхав тиждень тому, а то коли б він встиг сховати Диск і повернутися в місто? Тут для одного клопоту забагато… Пітьма забери! Мокра глина — кепська опора на крутому схилі, я гарячково чіплялася за пучки трави, за коріння, дряпала руки й при цьому намагалася не дивитися вниз. Чого б Плейте просто не спустити мене на мотузці о-он з того виступу, а я б замружилася міцніше… Тут нога зісковзнула, я змахнула руками й зависла на мотузці. Нічого доброго, стояти на землі набагато приємніше. Правда, опустили мене в кущі ліщини досить акуратно, без значних подряпин.
Сам Плейте спускався дуже спритно, незважаючи на інструменти за спиною, а останні півтора метри взагалі подолав одним стрибком.
— Арку бачите? — ткнув він пальцем углиб яру.
Вдивившись, я справді розрізнила в заростях обриси кам’яної арки, обплетеної лозами дикого винограду.
— Там могила якогось чаклуна. Захисники щирої віри давно грозять стерти її з лиця землі, та турбот у них вистачає й у місті.
Мені все ще не вірилося, що дорога закінчилася. Невже я встигну стати королевою? Дано Іт залишиться з носом. Шкода тільки, що Дім помер… На кого я можу покластися в Анеморі? Всі сахалися від нас із Клюсом, плазували перед Дано… Хто ризикне зв’язатися з Діано Лу, аркадайський дядечко Люсто, або…
Плейте вивів мене із задуми:
— Ідемо вже, ваша високосте.
Він уперше назвав мене так. Виходить, Місячний Диск діє не тільки на королів, але й на манери амаданських нянів?
Продираючись крізь зарості, ми дісталися до вирубаної із гранітного моноліту арки й застигли із піднятими головами, розглядаючи цей пам’ятник чужій могутності. Вхід із цього світу на той? Або навпаки? Могила біля підніжжя арки зберігала гордовите мовчання, висічена на мармуровій плиті змія мовчки скалила зуби в нашу сторону.
— Будемо піднімати?
Могилу недавно розкривали: змію прикрашали свіжі подряпини, і відколотий шматочок мармуру валявся біля самої арки.
— Спробуйте.
Плейте жбурнув лопату на землю, а кирку ввігнав під ушкоджений бік змії. Жили на чолі амаданського няня здулися, потужним ривком він зрушив плиту сантиметрів на тридцять. Відкрилася зіяюча щілина, звідки виразно повіяло гнилизною, я поспішно відскочила, а Плейте піднатужився й повторив ривок. Мармурова плита сповзла зі своєї основи й стала на ребро.
— Тільки й усього, — констатував Плейте. — І ніякого чаклунства.
Ми заглянули в могилу. Вона виявилася на диво неглибокою, стіни були обкладені керамічними плитками із зображенням змії, унизу стояв саркофаг із чорного каменю. На кришці саркофага лежав срібний диск не більший за десертну тарілку.
— І це все? — розчаровано запитав Плейте. — Заради цього ви заварили таку кашу?
Він зістрибнув на кришку саркофага й взяв Диск у руки. Я мимоволі здригнулася, але нічого не відбулося.
Плейте покрутив Диск, розглядаючи складний геометричний візерунок на його поверхні, й зацікавився написом: «Я, Світлий Місяць…»
— Ні! — скрикнула я. — Не читайте!
Не вистачало ще, щоб він вимовив Посвяту! Він, зовсім стороння людина, яка поняття не має про закони Анемора!
Плейте зацікавлено подивився на мене, відкрив рота, але сказати нічого не встиг: кришка саркофага хитнулася. Реакція не підвела амаданского няня, він кулею вилетів з могили й опинився не менш ніж на півметра від краю. Струмок чорного диму поповз із саркофага. Пітьма пробудилася!
— Треба закрити!
Я схопилася за могильну плиту, але з таким же успіхом могла б потриматися за арку: вона не ворухнулася. Плейте жбурнув Диск на землю, узявся за плиту й перекинув її на могилу. Пітьма вже сочилася в щілину, коли він остаточно повернув змію на місце і щілина закрилася. Крихітний згусток Пітьми поплив до його обличчя, але Плейте смачно плюнув у неї й відскочив убік.
— Це не твоя річ! — сказав він чорній хмарі, і хмарина розсіялася.
Я заплескала в долоні: «Ви геній, Алаксе!»
— Я знаю, — сказав він, підібрав Диск і засунув собі за пояс. — Настав час іти, Есто.