— Зараз нас будуть убивати, — цілком серйозно попередив його Клюс.
Дім Фут, який сидів поруч із Клюсом, знову розгорнув плащ.
— Бий по колесах, — порадив Клюс. — А ти, Есто, лізь униз.
Водій хотів було щось сказати, але я слухняно сповзла із сидіння, і він похлинувся. Однією рукою Дім Фут зірвав зі спинки Клюса, другою виставив у вікно ствол автомата.
— Агов, товар…
— Не пускай їх уперед!
Кермо над моєю головою повернувся вліво, машина сіпнулася, пролунав несамовитий скрегіт. Мабуть, «газель» зачепила причіп. Водій пошепки вилаявся. Знизу мені добре було видно, як тремтять руки на кермі. Думаю, він встиг пошкодувати про свою великодушність і подумки прокляв хвилину нашої зустрічі.
Натужно завив мотор — почався підйом. Дім Фут вистрелив, але безуспішно: причіп заважав йому цілитися, з «газелі» відповіли декількома безладними пострілами, які теж не досягли мети. Ми благополучно здолали підйом, і тут раптом у гудіння мотора вплівся сторонній звук. Афарас насторожився, рука його потяглася до важеля. Давши повні обороти мотору, водій із тріском шестірень включив третю передачу. «Оленегон» не зменшив швидкості, але втратив легкість ходу, як плавець, що бореться із течією. Знову коротке ревіння мотора, і включена друга передача.
Дім відірвався від прицілу й гримнув люто:
— Ти що робиш?!
— Машину рятую, — коротко відповів водій.
На загальмованих колесах «оленегон» із вереском поповз по крутому спуску, але ліворуч гримнуло, від сильного удару машина стала на два колеса, завалилася набік, потім повільно перекинулася на дах.
По-моєму, увесь цей час я кричала… У будь-якому разі, чийсь лемент дзенькав у мене у вухах, поки я билася об приладовий щиток, об лікоть водія, потім на мене звалився автомат Діма, Клюс, кішка… Яка кішка?..
Коли настала повна тиша, я усвідомила, що лежу на чомусь ребристому, і воно боляче впивається в груди.
— Пітьма забери!
— А мені лаятися забороняє, — пробурчав звідкись зверху голос Клюса, я простягнула руку й виявила братика застряглим між сидіннями.
— Цілий?
Клюс ворухнувся, шльопнувся мені на спину, скотився й заборсався в мішечних чохлах.
— Де автомат?! — судячи з голосу, Дім Фут перебував зовні. — Я їм зараз…
Мене обдало жаром: так ось що мені так заважає! Я рвонулася слідом за Клюсом і сповзла з незручного ложа. Звичайно, це був автомат. Він лежав на кермі, яке все ще стискав у руках наш нещасний водій, хоча воно давно вже втратило всякий зв’язок з кермуванням.
— Афарасе?!
Він подивився на мене зовсім божевільним поглядом, упустив кермо й тихо запитав: «Причіп?»
— Який причіп?! — Я сердито пирхнула. Який причіп, коли вбивці поруч, коли невідомо, що буде з нами! Знайшов, про що турбуватися! Я підштовхнула Клюса до розкритого вікна прямо в руки Діма Фута.
— Есто!
Перш ніж піти за братом, я викинула у вікно автомат. Афараса довелося витягати всім разом: його ногу затисло під важелями, яких в «оленегоні» конструктори наробили більше ніж треба і які перетворилися тепер на пастку. Дім Фут нервував, щохвилини поглядаючи на дорогу, однак «газелі» й сліду не було. Замість цього під’їхала машина дорожньої поліції, хоробро пригальмувала біля глибокої воронки й викинула зі своїх нутрощів надзвичайно худого сержанта зі спотвореним вугровою висипкою обличчям. На ходу виймаючи із планшета листок паперу, сержант кинувся до нас.
Ми допомогли Афарасу виповзти з кабіни, відтягли подалі від «оленегона» і посадили на узбіччі шосе.
— Причіп… — простогнав водій, дивлячися на величезну металеву гармошку.
— Що там було? — співчутливо запитав Дім Фут.
— Дзеркала…
Дім присвиснув, а Клюс обережно заглянув у глибоку воронку — дружній привіт «газелі», — яка спотворила новеньку автостраду.
— Не хвилюйся, приятелю, збитки я оплачу, — солідно сказав Клюс.
— Ми оплатимо збитки, — пискнув хтось через пазуху Клюса, і звідти показалася волохата голова Емі.
Дім зреагував швидше, ніж я: він упхнув чорну голову назад, застебнув Клюсу ґудзик і привітно помахав сержантові: «На два слова, будь ласка!» Вони відійшли в сторону й почали про щось радитися. Дім розкрив перед сержантом паспорт і ледь не тикав його носом у сторінку особливих заслуг. Перелік особливих заслуг Діма Фута перед батьківщиною займає півтори сторінки. Поки відбувалася ця розмова, яку ми не могли розібрати, Афарас піднявся, абияк вибив із себе пил й упевнився, що обійшовся розтягнутими зв’язками. Заглядати в покручений причіп він навіть не намагався.