— Я піду на ґанку постою, — сказала вона старому й відкрила важкі дубові двері.
Мороз відразу обпік щоки. «Так і змерзну, — із занепокоєнням подумала Ольга. — Хто знав, що тут так швидко настає зима?»
Вона мимоволі зіщулилася у своїй осінній курточці й накинула капюшон.
Снігу випало не так уже й багато: він ледь припорошив землю, зате деревам надав вигляду святкового й чарівного. Ольга закинула голову, милуючись засніженою павутиною крон, і не помітила, як зійшла з ґанку й ступила на доріжку. Схаменулася, бо доріжка сіпнулася, вислизнула з-під ніг і виявилася в доброму півметрі від ґанку. Ольга із зусиллям утримала рівновагу.
Дівчина озирнулася: ніде не ворухнулася жодна гілочка, не впала жодна сніжинка, дерев’яний будинок теж залишався на місці, тільки тепер перед ним замість стрічечки втоптаної землі стирчали кущики почорнілої трави.
Ольга відчула досаду: у цьому світі всі зговорилися проти неї, одні неприємності від самого початку. Що доброго можна чекати, якщо навіть стежки брикаються?
Ольга зовсім було вирішила повернутися в будинок і не виходити більше (до того ж, холод уже проникав під куртку), але думка про можливі зловтішні смішки за спиною змусила її зупинитися. Не вистачало ще від стежок образи терпіти!
— Дуже холодно! — голосно сказала вона й повернулася до доріжки спиною. — Зараз піду погріюся!
Краєм ока Ольга бачила, як неспішно повзла на своє місце втікачка, і ще разок навмисне повторила фразу про холод. Почувши шурхіт за два кроки від себе, дівчина миттєво обернулася й стрибнула.
Доріжка посіпалася ліворуч-праворуч, але не наважилася скинути із себе людину, яка впевнено стоїть на ногах. Ольга засміялася. Образа в неї минула, дівчина навіть сіла навпочіпки й погладила долонею мерзлу землю:
— Ну чого ти, дурненька, я тобі нічого не зроблю!
Доріжка затихла. Ольга встала й зацікавлено подивилася на ліс. Їй здалося, що дерева стоять рідше, і вона зробила малесенький крок у їхній бік, намагаючись зрозуміти причину цього дивного явища…
Ліс зник. Ольга опинилася на вершині пагорба, що плавно спускався до моря. Повітря, напоєне ні з чим не зрівнянним ароматом, у якому змішалися запахи водоростей, риби, мокрого дерева, квітучого різнотрав’я, сп’янило Ольгу, у неї навіть голова запаморочилася. Занадто великий був контраст між глибокою осінню й спекотним літом, занадто приваблювала прогріта сонцем вода…
Ольга зірвалася на біг… Ні, не на біг, на політ! Вона спланерувала, як чайка, і зависла над синьо-зеленою громадою води, яка неквапливо гралася хвилями. Хвилі, літо… Вабила прогріта сонцем вода…
Кілька хвилин дивилася дівчина ошалілими від радості очима на простір, у якому почувала себе повноправною часткою, і невідоме до того відчуття волі краплями просочувалося до неї в душу.
І раптом з’явилася думка: «Якщо з ущелини міської вулиці піднятися по балконам, як щаблям, і ступити в небо, чи буде така безкрайність?»
Але відразу згадався смолоскип над трубою хімічного заводу й чорний шлейф диму, який намагаються облітати птахи.
Цей спогад щось порушив у хиткій рівновазі людини над хвилями, Ольга зірвалася у воду, піднявши хмару бризок і налякавши чайку, яка дрейфувала неподалік. Чайка змахнула крилами й злетіла, а от Ольга пішла під воду з головою, неабияк наковталася, забила в паніці руками. Але десь продовжувало ворушитися відчуття радісного подиву…
— Руку давай! — гаркнув хтось над головою.
Легко сказати, коли обома руками молотиш воду, — спробуй вибрати менш потрібну… Перш ніж Ольга вирішила це питання, її вже схопили за комір і витягли в човен.
— Про що думала твоя бабця?! — закричав доглядач, поки Ольга захлиналася кашлем і випльовувала морську воду. — Чому вона не навчила тебе добре плавати?
Мокрий комбінезон огидно обліпив тіло, у чоботах булькало, вода з капюшона стікала по спині, блискавка на куртці не хотіла розстібатися.
Усе ще не припиняючи бурчати, доглядач витяг звідкись плед, під яким Ольга відразу відчула себе затишніше: він грів так, що від одягу пішла пара.
— Нав’язали дитячий садок на мою голову! — голосив старий, витягаючи човен на берег. — Допоможи, чого стоїш?!
Остання фраза була звернута до Олега, який безглуздо переминався з ноги на ногу, витріщившися на Ольгу, як на морську царівну. Вона відразу вискочила з човна, але плед не скинула, бо трава на схилі встигла пожухнути, і вітер дув уже явно не літній.
— Не смій від мене відходити! — велів доглядач. — Виштовхнемо цього заблудлого в його сектор, а потім будеш знайомитися з… ландшафтом.