— Цим не переймайтеся, — сказала королева. — Ми про все подбаємо. А тепер поспішайте! Вперед!
— Якщо ви не заперечуєте, ваша величносте, — попросила Софія, — я хотіла б скласти компанію ВДВ і помандрувати разом з ним.
— А де ж ти сидітимеш? — здивувалася королева.
— У його вусі, — пояснила Софія. — Будь ласка, покажіть їм, ВДВ.
ВДВ підвівся з височенного стільця і почав випрямляти своє вухо, аж поки воно лягло паралельно до підлоги, а тоді взяв Софію двома пальцями і делікатно туди її поклав.
Головнокомандувачі армії і військово-повітряного флоту дивилися на це, вирячивши очі.
Королева усміхнулася.
— Ви справді дивовижний велетень, — сказала вона.
— Ваша великавосте, — вклонився їй ВДВ, — чи ви б не могли виконати одне моє спецілувальне прохання.
— Яке саме? — запитала королева.
— Дозвольте мені, якщо ваша ласка, перевезти сюди на гвинторилах мою колекцію сонів? Я їх збиравати багато-пребагато років і не хотіти їх пропасти.
— Ну, звичайно! — відповіла королева. — Безпечної вам подорожі.
Зв’язати і захопити!
За всі ці роки ВДВ тисячі разів гасав у Країну Велетнів і з неї, але ще ніколи його не супроводжувало дев’ять гвинтокрилів, які ревіли в нього просто над головою. І ще ніколи він не подорожував серед білого дня. Раніше він не наважився б на це. Але цього разу було інакше. Тепер він це робив для королеви Англії і вже нікого не боявся.
Доки він стрімголов біг Британськими островами, а за ним прожогом летіли військові гвинтокрили, люди стояли з роззявленими ротами, не розуміючи, що відбувається. Вони ще ніколи не бачили нічого подібного. І вже ніколи не побачать.
Час від часу пілоти помічали, як їм махає рукою маленька дівчинка в окулярах, що сиділа в правому вусі велетня. Пілоти захоплювалися, з якою швидкістю пересувається велетень і як він легко перестрибує широченні ріки і високі будівлі.
Але це ще було не все.
— Тримайся міцніше! — попередив ВДВ. — Зараз ми гасати, як від шумбурбульки.
ВДВ увімкнув свою знамениту максимальну швидкість і раптом полинув так стрімко, ніби в ногах у нього були пружини, а в п’ятах — ракети. Він линув над землею, наче рекордсмен з космічного потрійного стрибка, його ноги майже не торкалися землі. Софія, як завжди, мусила сховатися в заглибині вушної мушлі, щоб її не здуло вітром.
Пілоти усіх дев’яти гвинтокрилів зненацька усвідомили, що відстають. Велетень уже був далеко попереду. Вони ввімкнули максимальні швидкості, та все одно ледве встигали за велетнем.
У передньому гвинтокрилі біля пілота сидів головнокомандувач військово-повітряного флоту. Він розклав на колінах атлас світу і постійно заглядав то в атлас, то на землю, намагаючись з’ясувати, куди ж це вони летять. Він ошаліло гортав сторінки атласу.
— Де це ми в біса летимо?! — заволав він.
— Я не маю зеленого поняття, — відповів пілот. — Королева наказала летіти вслід за велетнем, от я й лечу.
Пілот був молодим офіцером авіації з густими вусами. А ще він був безстрашний і любив пригоди. «Це ж просто неймовірна пригода», — подумав він, а вслух додав:
— Цікаво летіти в незвіданих місцях.
— Незвіданих місцях! — зарепетував головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Що ти маєш на увазі під незвіданими місцями?
— Цього місця, над яким ми зараз пролітаємо, у атласі ж немає, правда? — запитав, усміхаючись, пілот.
— Це правда, матері його ковінька, цього місця немає в атласі! — крикнув головнокомандувач військово-повітряного флоту. — Ми вилетіли за межі останньої сторінки!
— Я припускаю, що старий велетень знає, куди він біжить, — сказав молодий пілот.
— Він заведе нас у прірву! — загорлав головнокомандувач військово-повітряного флоту, який зі страху аж трусився. Біля нього сидів головнокомандувач армії, наляканий ще більше.
— Ви ж не хочете сказати, що ми вилетіли за межі атласу? — крикнув він, зазираючи в атлас.
— Саме це я й хочу вам сказати! — гаркнув маршал авіації. — Подивіться самі. Ось остання карта цілого атласу, щоб він згорів! Ми вилетіли з неї вже годину тому! — Він перегорнув сторінку. Як і у всіх атласах, останні аркуші були порожні.
— Отже, тепер ми, мабуть, десь отут, — сказав він, ткнувши пальцем у порожню сторінку.
— Де тут? — не второпав головнокомандувач армії.
Молодий пілот усміхався від вуха до вуха.
— Саме для цього в кінці атласів і залишають чисті аркуші, щоб ми самі їх заповнили. Це для нових відкриттів.
Головнокомандувач армії глянув на землю.
— Ви тільки гляньте на цю забуту Богом пустелю. Усі дерева засохли, а каміння — синє!
— Велетень зупинився, — повідомив молодий пілот. — Він махає, аби ми заходили на посадку.
Пілоти заглушили двигуни, і всі дев’ять вертольотів приземлилися на великому жовтому пустищі. Тоді з черева кожного вертольота спустили на землю похилі рампи. По цих рампах з’їхали дев’ять джипів. У кожному джипі сиділо шестеро солдатів, тримаючи напоготові товсті мотузки і важкі ланцюги.
— Не бачу ніяких велетнів, — сказав головнокомандувач армії.
— Їх звідси не бачувати, — пояснив йому ВДВ. — Але якщо ваші гримучі впердолети підлетіти ще ближчіше, то всі велетні відразово прокинуться, і тоді — тупу-тупу ногами, сколю тебе рогами.
— То ви хочете, щоб ми під’їхали джипами? — запитав головнокомандувач армії.
— Так, але тільки тишками-мишками. Не ревіти моторами. Не кричати криками. Не блукати ногами. Без жабуряти жартами! — наказав ВДВ.
Велетень із Софією рушив уперед, а джипи поїхали слідом.
Раптом усі почули страхітливий гуркіт. Головнокомандувач армії позеленів, як горох.
— Це гармати! — загорлав він. — Там попереду точиться бій! Усі назад! Ушиваємося звідси!
— Дурбульня! — сказав ВДВ. — Це зовсім не гармати.
— Це точно гармати! — не вгавав головнокомандувач армії. — Я військовий і я знаю, як гримлять гармати! Відступаємо!
— Це просто велетні хроповіти, — пояснив ВДВ. — Я сам велетень і знаю, як хроповіти велетні.
— Ви в цьому впевнені? — стурбовано перепитав головнокомандувач.
— Стовівторково, — підтвердив велетень.
— Їдемо, але обережно, — наказав головнокомандувач армії.
Вони проїхали ще трохи.
А тоді вони побачили велетнів!
Навіть на відстані ці монстри наганяли жах. У солдатів аж мороз сипонув по шкірі. Але коли джипи під’їхали ще ближче, військові зі страху мало не зросили пустелю.
Дев’ять жаховидних напівоголених п’ятнадцятиметрових почвар у різних карикатурних позах порозкарячувалися на землі. Їхнє хропіння нагадувало артилерійську канонаду.
ВДВ підняв руку — і всі джипи зупинилися. З них повисипали солдати.
— А що буде, якщо хтось із них прокинеться? — прошепотів головнокомандувач армії, коліна якого трусилися зі страху.
— Якщо хтось із них себе прокидати, то він ковтне вас раніше, ніж ви сказати «рідна матінко», — відповів, вишкірившись, ВДВ. — Тільки мене вони не жерти, бо велетні ніколи не їдять одні одних. У безпеці тільки я і Софія, бо я її сховати.
Головнокомандувач армії почав поволі відходити назад. Те саме зробив і головнокомандувач військово-повітряного флоту. Вони швидко застрибнули в джипи, готові в разі чого драпонути.
— Солдати, вперед! — наказав головнокомандувач армії. — Відважно виконуйте свій обов’язок!
Солдати почали підповзати вперед з мотузками і ланцюгами. Усі вони тремтіли й мовчали.
ВДВ, тримаючи Софію па долоні, стояв неподалік, спостерігаючи за військовою операцією.
Треба віддати належне солдатам, які були неймовірно сміливі. З кожним велетнем працювало по шестеро вправних і добре вишколених хлопців. За десять хвилин восьмеро з дев’яти велетнів були вже скручені й зв’язані, мов курчата, і, як ні в чому не бувало, далі задавали собі розкотистого хропака.