ВДВ рвучко відчинив масивну шафу і дістав звідти дуже дивний овоч — чорний, з білими повздовжніми смугами, вкритий неоковирними пухирцями. Овоч був завдовжки як половина звичайної людини, але значно товстіший, наче дитячий візочок.
— Ось він, бридогидний ойгірок! — вигукнув ВДВ, розмахуючи ним. — Він мені бридкий, гидкий, він мені неїдкий! Але тільки тому, що я відмовлятися їсти людські створінькала, як інші велетні, я мушу їсти ці какоблюйні ойгірки. Бо інакше з мене лишиться тільки шкіра та костя.
— Ви мали на увазі шкіра та кості, — підказала йому Софія.
— Я знати, що це кості, — буркнув ВДВ. — Але прошу второпіпати, що іноді я починати говорити крученики, і нема на то радіо. Я постійново хотіти вимовляти все якнайкращіше.
Великий Дружній Велетень сказав це з таким понурим виглядом, що Софія аж засмутилася.
— Вибачте, — сказала вона. — Я не хотіла вас якось образити.
— Тут у Країні Велетнів ніколи не бувати ніякої школи, щоб мене навучити, — похнюпився ВДВ.
— А ваша мама хіба ж не могла вас навчити? — запитала Софія.
— Моя мама! — вигукнув ВДВ. — У велетнів не бувати мамів! Ти мусити це знати!
— Ой, я не знала, — розгубилася Софія.
— Хіба хтось чував колись про жінок-велетнів?! — заволав ВДВ, розмахуючи над головою ойгірком, неначе арканом. — Ніколи в животі не було жінок-велетеньок! І ніколи не буде бувати. Велетні завжди чоловіконні!
Софію це зовсім збентежило.
— Але в такому випадку, — мовила вона, — як же ви народилися?
— Велетні не народжуються, — сказав ВДВ. — Велетні з’являються, ось і все. Просто з’являються, як сонце й зірки.
— А коли з’явилися ви? — запитала Софія.
— Звідки мені знати про такі речі? — відповів ВДВ. — Це було так давнюще, що я не могти порахувати.
— То ви навіть не знаєте, скільки вам років?
— Жоден велетень цього не знати, — відповів ВДВ. — Я тільки знати, що я дуже старий, дуже-байдуже-пребайдуже старий. Можливо, старійшений за землю.
— А що стається, коли велетень помирає? — запитала Софія.
— Велетні не помирають, — пояснив ВДВ. — Іноді зовсім раптовано велетень зникати, і ніхто не знати, куди він піти. Але найчастотніше велетні просто жити й цокати, як великі годинники.
ВДВ, який усе ще тримав у правій руці химерний ойгірок, запхав його в рот і відкусив величезний шматок. Коли він почав жувати, зчинився такий хрускіт, наче хтось хрумав крижану брилу.
— Гидобридотина! — приказував він з повним ротом, бризкаючи на Софію великими куснями ойгірка, що, наче кулі, відскакували від стола. Софія на столі ледве встигала ухилятися від них.
— Жахітнявщина! — бурмотів ВДВ. — Блюйно! Отруйно! Ось візьми й сама скуштуй цей бридогидний ойгірок!
— Ні, дякую, — відсахнулася Софія.
— Відтеперно тобі теж доведеться їсти тільки це, тому радити тобі звикавати до цього, — сказав ВДВ. — Нумо, мала креветулько, скуштуй!
Софія відщипнула маленький шматочок.
— Бе-е-е-е-е! — її мало не знудило. — Ой, ні! О Боже! Рятуйте! — Вона відразу виплюнула ой-гірок. — Фу! Як жаб’яча шкіра або тухла риба! — зойкнула вона.
— Навіть гіршіше! — розреготався ВДВ. — Мені він на смак, як тарганячки і слизяки!
— Невже нам доведеться це їсти? — скривилася Софія.
— Звіснючо, якщо ти не хочеш ставати такою худавою, щоб зникати, як парова шинка.
— Як порошинка, — виправила його Софія. — Парова шинка — це щось зовсім інше.
І знову в очах ВДВ з’явився той печально-зворушливий вираз.
— Слова, — мовив він, — усе життя створюють мені нерозм’язні проблеми. Тому прошу: будь зі мною терплява і не перекулькуй мене. Я вже казав тобі, що точно знаю, що хотіти казати, але все постійново виходить навперекряч.
— З кожним таке трапляється, — заспокоїла його Софія.
— Але не так, як зо мною, — похитав головою ВДВ. — Я казати жахомахнющу ахенітницю.
— А мені здається, що ви говорите пречудово, — заперечила Софія.
— Справдиво? — вигукнув утішений ВДВ. — Ти не намилюєшся?
— Просто чудово! — повторила Софія.
— Я ще ніколи в животі не мати такого прекрасенного дарунку! — зрадів ВДВ. — А ти справдиво не вішувати мені на вухастики локшинку?
— Звичайно, ні, — запевнила Софія. — Мені дуже подобається, як ви говорите.
— Як чудовартісно! — засяяв усмішкою ВДВ. — Як класнокрутно! Як хвацько й дебело! Я просто гикавіти.
— Послухайте, — сказала Софія. — Нам зовсім необов’язково їсти ойгірки. На полях довкола нашого села є повно чудових овочів. Морква... цвітна капуста... Чому б вам не назбирати цього всього, коли ви будете там наступного разу?
ВДВ гордо підняв голову.
— Я дуже-байдуже чесновартісний велетень, — сказав він. — Я кращіше бути жувати гнило-смерді ойгірки, аніж крадоцупити щось у інших людей.
— Але ж ви викрали мене, — нагадала Софія.
— Ну, я ж не так уже й дуже-байдуже тебе крадоцупив, — лагідно всміхнувся ВДВ. — Ти ж така маніпупсічна крихотулька.
Кровопопивач
Зненацька біля входу в печеру пролунало страхітливе гупання і прогримів чийсь голос:
— Ліліпупсик! Ти там, Ліліпупсик? Я чути твої базікалачки! З ким ти там базікалачиш, Ліліпупсик?!
— Обережняво! — попередив Софію ВДВ. — Це Кровопопивач! — Та не встиг він договорити, як хтось відсунув кам’яну брилу і в печеру ввалився п’ятнадцятиметровий велетень, що був удвічі вищий і ширший за ВДВ. Окрім брудної шматки довкола стегон, на ньому нічого не було.
Софія сиділа на столі. Біля неї лежав здоровенний напівобгризений ойгірок. Вона заховалася за ним.
Важко ступаючи, цей монстр підступив до ВДВ і схилився над ним.
— З ким ти тута базікалачив?! — гримнув він.
— Сам до собою, — відповів ВДВ.
— Дурбульня! — заревів Кровопопивач. — Ахенітниця! — гарикнув він. — Ти базікалачиш з людським чворінням, ось що я думати!
— Ні, ні! — заволав ВДВ.
— Так, так! — гримнув Кровопопивач. — Я припускати, що ти цупнув людське чворіння і притяг його сюди, щоб мати домашню сотворинку! Тому зараз я знайду його і ковтану як перекуску перед вечерею!
Бідолашний ВДВ страшенно розхвилювався.
— Тут н-нікого н-не мати, — затинаючись, відповів він. — Ш-що ти від м-мене хотіти?
Кровопопивач наставив на ВДВ свого товстелезного, як стовбур дерева, пальця.
— Ух ти хлявий ліліпупс! — гаркнув він. — Флюйний курдупель! Фляшний прищак! Я зараз обшукати печерицю! — Він схопив ВДВ за руку. — І ти мені допоморжеш. Дваразом ми шустро найдем це смачнямне людське чворіння! — загорлав він.
ВДВ мав намір, як тільки випаде нагода, вхопити Софію зі столу й сховати собі за спину, але тепер це вже було неможливо. Софія визирнула з-за надкушеного ойгірка й побачила, що обидва велетні потупотіли вглиб печери.
На Кровопопивача страшно було дивитися — червоно-бура шкіра, порослі чорною щетиною груди, руки й живіт. На голові — довге, в суцільних ковтунах, чорне волосся. Його гидомирна брудна мармиза з малим розплющеним носом була кругла, мов гарбуз, а очі зяяли двома крихітними чорними дірами. А от пащека була величезна — від вуха до вуха. Здоровезні губи лежали одна на одній, як дві гігантські фіолетові сардельки. З-поміж них стриміли гострі, як скелі, жовті зубиська, а по підборіддю стікали цілі потоки слини.
Зовсім не важко було повірити, що ця жахлива почвара щоночі вечеряла чоловіками, жінками й дітьми.
Кровопопивач, тримаючи ВДВ за руку, продовжував обстежувати нескінченні ряди банок.
— Ці твої пібляві банки! — заревів він. — Що ти туди класти?