— У наших шипучих напоях, — пояснила Софія, — бульбашки завжди піднімаються вгору і там лускають.
— Угору — це й бути неправильної — вигукнув ВДВ. — Бульбашки ніколиво не йти вгору! Я ще ніколиво в животі не чувати таку несусвітню ахенітницю!
— Чому? — запитала Софія.
— Ти мене питати чому?! — заволав ВДВ, розмахуючи величезною пляшкою, неначе диригентською паличкою.
— Невже ти не розуміти, як ти папужно спотикаєшся, коли кажеш, що бульбашки шипіти вгору, а не вниз? Це несусвітня помиливка, щоб бульбашки летіти вгору! І якщо ти не бачувати чому, то в твоїй голові самі жабурястики!
— А чому бульбашки не повинні підніматися вгору? — спитала Софія.
— Зараз пояснювати, — відповів ВДВ. — Але спочатку скажи, як називатися ваша шумбурбулька?
— Є кока-кола, є пепсі-кола... Ну, й багато інших, — пояснила Софія.
— І всі бульбашки йти вгору?
— Так, угору, — підтвердила Софія.
— Це катастропа! — розпачливо вигукнув ВДВ. — Вгорішні бульбашки — це катастропна какоклізма!
— Чи не могли б ви, будьте ласкаві, пояснити, чому? — попросила Софія.
— Якщо ти уважняво слухуватимеш, я спробувати пояснити, — сказав ВДВ. — Але в твоїй голові стільки жабурястиків, що я сумніватися, чи ти взагалі второпіпати.
— Я спробую, — терпляче озвалася Софія.
— Ну, тоді слухувай. Коли ви п’єте вашу кваку-колу, вона потрапляти прямо у твій живіт. Я правий? Чи лівий?
— Ви праві, — погодилася Софія.
— І бульбашки теж іти прямо в живіт. Правий чи лівий?
— Ви знову праві, — підтвердила Софія.
— І ці бульбашки шипучати вгору?
— Звичайно, — сказала Софія.
— А це означати, — вів далі ВДВ, — що всі вони шипучатимуть вгору твоїм горлостаєм і вилітатимуть з рота, і тоді в тебе буде пучна блюврижка!
— Буває й таке, — погодилася Софія. — Але що жахливого в тому, коли іноді станеться відрижка? Це навіть кумедно.
— Блюврижка бридогидна, — скривився ВДВ. — Ми, велетні, ніколиво її не робити.
— Ну, а цей ваш напій, — мовила Софія, — забула, як він називається...
— Шумбурбулька, — підказав ВДВ.
— Ось ця ваша шумбурбулька, — сказала Софія. — Якщо ви її п’єте і бульбашки йдуть униз, то результат буде ще гірший.
— А чого це гіршіший? — спохмурнів ВДВ.
— Тому що, — трохи почервоніла Софія, — якщо вони йдуть униз, а не вгору, то мусять виходити з іншого місця, і звук від того набагато голосніший і непристойніший.
— Свистопурк?! — засяяв від радості ВДВ. — О, свистопурк!.. Ми, велетні, весьчасно свистопуркати! Свистопурки — це ознака щастя. Музика для наших вухачок! Невже ти хочеш сказати, що у вас свистопуркання небздозволене?
— Просто це вважається страшенно некультурним, — пояснила Софія.
— Але ж іноді ви свистопуркаєте, хіба ні? — запитав ВДВ.
— Та всі свистопуркають, як ви це називаєте, — сказала Софія. — Свистопуркають королі й королеви. Свистопуркають президенти. Свистопуркають кінозірки й маленькі немовлята. Просто там, звідки я, говорити про це вважається непристойним.
— Яке бегемотство! — вигукнув ВДВ. — Якщо всі свистопуркають, то чому про це не говорити? Ось зараз ми ковтнемо моєї шумбурбульки і ти побачити славний результат.
ВДВ завзято потрусив пляшкою. Блідо-зелена рідина зашипіла й забулькала. Вій витяг корок і зробив кілька гучних ковтків.
— Солодкішно й сливественно! — вигукнув він. — Я це обожнювати!
Якийсь час Великий Дружній Велетень стояв непорушно, а на його обличчі з’явився вираз абсолютного блаженства. Аж ось раптом наче розверглися небеса — пролунав неймовірно голосний і непристойний звук, від якого, наче від чворохкання грому, повідлунювали всі стіни і забряжчали всі банки на полицях. Але найдивніше сталося тоді, коли велетень, наче від вибухової хвилі, ракетою шугонув угору.
— Гопа-ля! — заволав він, знову опустившись на землю. — Ось що таке свистопуркання! Пуркнув, фуркнув і приземлився!
Софія розреготалася. Просто не могла стримати сміх.
— А тепер спробувай сама! — запропонував ВДВ, повертаючи до неї горло величезної пляшки.
— Може, у вас є якась чашка? — запитала Софія.
— Жоднавих чашок. Тільки пляшка.
Софія відкрила рота, і ВДВ дуже обережно влив їй трішечки шумбурбульки.
О, яка ж то була розкішна річ! Солодка й освіжуюча. Наглій мав смак ванілі й вершків з тонким присмаком сливи й малини. І бульбашки були пречудові. Софія відчула, як вони весело стрибали й лускалися у неї в животі. Це було дивовижне відчуття. Справді солодкішне й сливественне. Так, ніби сотні крихітних діток босоніж танцювали там джиґу, лоскочучи її пальчиками своїх ніжок!
— Як чудово! — вигукнула вона.
— Зараз побачиш! — мовив ВДВ і заляскав вухами.
Софія відчула, як бульбашки в її животику опускаються все нижче й нижче, і раптом... пролунав дзінкий вибух, неначе зазвучали сурми, від музики яких усе довкола теж задзеленчало і загриміло.
— Браво! — заволав ВДВ, розмахуючи пляшкою. — Дуже-байдуже добре для припочатку! Нумо ще ковтанемо!
Подорож у Країну Снів
Коли ця божевільна шумбурбульна забава закінчилася, Софія знову вмостилася на величезному столі.
— Ти тепер чуєшся кращіше? — поцікавився Великий Дружній Велетень.
— Набагато краще, дякую, — зізналася Софія.
— Коли мені медузно, — сказав ВДВ, — кілька ковтків шумбурбульки повертати мені скочилясний настрій.
— Це було так класнючо! — сказала Софія.
— Цибато! Фантрасмічно! Гиготично! — додав ВДВ і пішов у другий кінець печери, щоб узяти свій сачок-сонолов. — Я зараз бути гасати учвал, — повідомив він, — щоб напіймати для своєї колекції нових стріблястих сонів. Я роблю це щокожного дня без вихідних. Хотіти піти зі мною?
— Ні-ні, красненько дякую! — сказала Софія. — Не хочу трапити на очі усім тим велетням!
— Я тебе заховати в кишеню камізельки і тебе ніхто не побачує, — сказав ВДВ.
Перш ніж Софія встигла щось сказати, він узяв її зі столу й запхав у кишеню камізельки. Там було цілком достатньо місця.
— Чи ти хотіти мацюпусюсічну дірочку, щоб підглядати з неї, — запитав він.
— А тут уже є одна, — сказала дівчинка.
Вона знайшла в кишені невеличку дірочку, через яку було зручно за всім спостерігати. Вона бачила, як ВДВ нахилився й наскладав у свою валізу порожніх скляних банок. Тоді замкнув валізу, взяв її в одну руку, а другою підхопив жердину з сачком і подався до виходу з печери.
Вийшовши надвір, ВДВ одразу помчався по жовто-гарячій пустелі з синіми скелями й засохлими деревами, де тинялися інші велетні.
Софія, сидячи навпочіпки в кишені, не відводила очей від маленької дірочки. Відстань до велетнів скорочувалася.
— Не дихвай! — прошепотів їй ВДВ. — Схрести пальцівки! Ми йдемо! Зараз ми прослизати повзко велетнів! Ти бачувати оте найближчіше до нас одоробло?
— Бачу, — прошепотіла тремтячим голосом Софія.
— Це найжахлючіший з усівох. І найбільшучіший. Це Тілогриз.
— Я й чути про нього не хочу, — прошепотіла Софія.
— Він майжево шістнадцять метрів заввишки, — тихенько повідомив ВДВ, не стишуючи ходи. — Він ковтати людські створінькала, мов цукор-рафінадик, по три-чотири наразиво.
— Ви мене змушуєте нервувати, — простогнала Софія.
— Я й сам нервовити, — прошепотів ВДВ. — Я завжди стрибувати, як клоник-цвіркурець, коли поблизу бути Тілогриз.
— То обійдіть його, — почала благати Софія.
— Не могти, — відповів ВДВ. — Він гасати удвічно швидше за мене.
— Може, вернемося назад? — запропонувала Софія.