З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.
Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.
— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.
— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.
А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.
Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.
«Цей острів підходить для мене якнайкраще, — подумав він, — бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди».
І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.
І враз помічник вихопивсь на верх рубки.
— Ти що робиш!? — загорлав він. — Викинеш судно на берег!
І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув — тільки через поруччя — й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода — тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.
Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.