«Відколи я у Відні, то весь час думаю про те, чим був для мене Вюрт: хатинка серед лісу, поруч — церковка, там були тато і мама, старший брат і старша сестра...» Священник попросив прочитати цей пасаж з листа Івана уголос. Я читаю — і на мить ми замовкаємо; сидимо за столом на кухні, серед коробок, що їх Ґабріель заповнила залишеними продуктами. Я ставлю Іванові листівки на клейонку, притуляючи до банки з-під варення, де гниє те, що дуже давно було квітами: досі ніхто не наважувався викинути цю банку. Священник бере листівки до рук — по одній у кожну — і, підвівши на мене очі, байдуже (у його випадку це вияв безапеляційної наполегливості) просить описати пару, яка злягається. На другу листівку він майже не дивиться (хіба підглядає скоса). Пояснює мені, що «Tod und Mädchen» означає «Смерть і дівчина».
Нарешті, час забирати останні коробки, замикати двері на ключ — ми вперше замикаємо ці двері на ключ! — та класти ключ до поштової скриньки з листом-привітанням новому кюре; це також час востаннє поглянути на старенький будинок з рожевої цегли, на гострий дах та на пурпурний бук, час востаннє послухати вітер у кронах дерев, побачити небо серед гілок — цього разу сіро-блакитне, сповнене мерехтливого очікування осені. І священник залишає пресвітерій у Вюрті, не озираючись, не випускаючи зі своєї довжелезної руки обрану ним листівку.
Сьогодні злива — як того дня, як я взялася писати про Вюрт: тоді шукала першу фразу свого роману, з вікна роздивляючись замкову капличку, яку буквально заливало дощем.
Комп’ютер помандрував на склад, де румуни і косовари знаходять собі одяг і меблі за незначною ціною. Тепер я пишу від руки маркером із тонким стрижнем — кілька таких мені залишив священник, і цієї кількості маркерів у моїх шухлядах стане мені на все життя. І оскільки сьогодні дощ торохтить по даху горища, яке я перетворила на свій кабінет — вікнами у сад Поля, — то я уявляю, що сиджу у Вюрті, у кімнаті священника, у комірчині з круглим віконцем, через яке бук відсвічує червоним світлом. Я лягаю на матрац, який займає весь простір кімнати, — вузький перетинок завалений взуттям, яке навіть трохи тхне. Священник сидить у мене в ногах, в його очах очікування — певно, я маю читати, його тіло абсолютно непорушне. А в стінах — діри. Аби їх приховати, Іван робить малюнки, подібні до кліток для птахів. «Дивись, клітки», — кажу я священникові. «Ні, — зітхає у відповідь він, — це вікна». Тоді я здираю із себе спідницю, за нею — м’які білі трусики. Священник не допомагає мені — він причаровано і екстатично спостерігає. Бачить, як мій палець лягає на пах і повзе до віконця, до прихованої між стегнами клітки, яку я пещу доторками. Його очі здаються мені цнотливими і бездонними, з них ніби визирає священний острах. Ззовні бук дріботить у віконце, шурхотить дощ, тиша поглинає усе, ми ніби застигаємо на самоті у центрі всесвіту, у самому його серцевинні. Я молодшаю, стаю дівчинкою, і саме йому — атож, усі кличуть його «святий отець» — я довіряю усі секрети, і навіть ті, які не вислухає ніхто. Намагаюся занотувати цей акт, який позбавляє сенсу всі інші дії: погляд священника на дитину, що його власними пальцями занотовує свої ще незрілі тортури та нестримне бажання, погляд читача на жінку, що буває у колах йому не доступних, на ту, яка сміливо гуляє сама, аж раптом, зойкнувши, помирає, пірнаючи із заплющеними очима у вічний спокій, на ту, яку він нарешті пробуджує і тривожно запитує: «Ти ж не помреш?»
І вологий шурхіт мого пальця зливається з гуркотінням дощу, і щирий погляд священника зливається з поглядами римських статуй — він так само порожній і запальний; цей погляд — ніби той край, що його я щоразу втрачаю і на кордоні якого вічно чекають мої слова і моє тіло, на границях зіниць, які широтою посперечалися б із зіницями Еґона Шиле і Кафки, а також котів у мороці ночі...
Діти, яким поталанило мати Бласа за батька, отримали темне волосся й смуглясту шкіру. Було їх чимало, вже не згадаю, скільки, та я впізнавала лише Маріуку — свою іспанську сестричку. Відтоді я не чула про них, знаю лише, що Маріука завдала собі смерті. Позичила у батька мотоцикл, що стояв перед будинком, розігналася і розбилась об стіну клуні. Померла на місці — мотоцикл виявився надто потужним. Було їй п’ятнадцять — як і мені тоді.