Не гаючи даремно часу, Лютер вирушив у цю небезпечну подорож. Він постійно перебував поза законом. Вороги мали право відібрати в нього життя, а друзям було заборонено допомогти йому або надати притулок. Уряд приймав найрішучіші заходи проти його прихильників. Але Лютер бачив, що справа Євангелія в небезпеці, і в Ім'я Господа безстрашно виступив вперед, щоб боротися за істину.
У листі до курфюрста, якого він написав зразу ж після прийнятого рішення залишити Вартбург, Лютер писав: “Хай буде відомо Вашій величності, що я повертаюсь у Віттенберг під більш надійним захистом, ніж захист князів і герцогів. Я не прошу підтримки Вашої величності і далекий від того, щоб просити Вашого захисту, я б хотів сам захистити вас. Якби я знав, що Ваша величність може і захоче захищати мене, я нізащо не пішов би у Віттенберг. Ця справа вирішується не мечем. Бог Сам повинен зробити все без людської допомоги і людського втручання. Найкраще може захистити той, хто мас найміцнішу віру.” (D'Aubigne. V.9. Ch.8).
У другому листі, написаному вже по дорозі у Віттенберг, Лютер додав: “Я готовий накликати на себе незадоволення Вашої величності та гнів усього світу, але хіба мешканці Віттенберга не ті ж вівці? Хіба Бог не довірив їх мені? І хіба я не повинен, якщо це необхідно, піти на смерть заради них? Крім того, я боюся, що в Німеччині може вибухнути повстання, яким Бог покарає наш народ” (Ibid. V.9, Ch.7).
З великою обережністю і покорою, але разом з тим рішуче й твердо Лютер повернувся до своєї діяльності. “Ми повинні Словом зруйнувати все те, що було насаджене насильством. Я не маю наміру застосовувати силу проти забобонів і невіри. Ніколи не можна примушувати людей. Свобода — це суть віри” (Ibid. V.9. Ch.8).
Незабаром по Віттенбергу поширилися чутки про повернення Лютера і про те, що він виступить з проповіддю. Народ збирався з усіх кінців, і церква переповнилася людьми. Піднявшись на кафедру, Лютер з великою мудрістю і лагідністю навчав, докоряв і наставляв. Засуджуючи дії тих, хто насильницькими методами намагався усунути месу, він сказав: “Меса — погана річ, і Бог осуджує її, вона повинна бути усунута. Я бажав би, щоб у всьому світі замість неї була запроваджена євангельська вечеря. Але нікого не потрібно примушувати відмовитися від неї. Віддамо все в руки Божі. Його Слово повинно діяти, а не ми. Чому так? — запитаєте ви. Тому що я не тримаю в руках серця людей, як гончар глину. Ми маємо право говорити, але не маємо права діяти. Будемо ж проповідувати, а решта належить Богові. Якщо я застосую силу, що здобуду цим? Тільки протиборство, формалізм, людські постанови і лицемірство... Але в усьому цьому не буде ні сердечної щирості, ні віри, ні любові. Де не виявляються ці три чесноти, там нема нічого; нізащо на світі я не хотів би прийти до такого трагічного результату... Одним Своїм Словом Бог робить значно більше, ніж ви, я і весь світ можемо зробити нашими спільними зусиллями. Бог здобуває серця, а коли завойоване серце, тоді завойоване все...
Я буду проповідувати, дискутувати і писати, але я не буду нікого примушувати, бо віра — це добровільний акт. Погляньте, що я зробив. Я виступив проти папи, індульгенцій і папістів, але зробив це без усякого насильства і галасу. Я звеличував тільки Слово Боже, проповідував і писав — ось усе, що я вчинив. І навіть, коли я спав... проповідуване мною Слово завдавало нищівного удару по папству; ні імператор, ні князь не змогли б завдати йому такої шкоди. І все-таки я не зробив нічого. Все зробило Слово. Якби я забажав вдаватись до насильства, то вся Німеччина купалася б у крові. Яким був би результат? Загибель як людського тіла, так і душі. Тому я залишався спокійним і дав змогу Слову завоювати світ” (Ibid. V.9. Ch.8).
Щодня протягом тижня Лютер проповідував спраглому натовпу. І Слово Боже розвіяло чари фанатизму. Сила Євангелія знову привела заблудлих людей на шлях істини.
Лютер не мав ніякого бажання зустрічатися з фанатиками, які спричинили стільки зла Реформації. Він знав, що ці люди позбавлені здорового глузду, неприборкані пристрасті опановують ними. Претендуючи на особливі відкриття з неба, вони не зносять жодних заперечень, добрих зауважень або порад. Привласнюючи собі найвищу владу, вони вимагали від кожного беззаперечного визнання їхніх прав. Але коли вони наполегливо вимагали зустрічі з Лютером, він погодився і з таким успіхом викрив їх, що ці самозванці змушені були негайно залишити Віттенберг.
На якийсь час цей фанатичний рух припинився, але через декілька років виник знову, ще з більшою силою і жахливішими наслідками. Про керівників цього руху Лютер писав: “Для них Святе Письмо було тільки мертвою буквою, а всі вони кричали: ‘Дух! Дух!’ Звичайно, я не піду туди, куди веде цей дух. Хай милостивий Бог збереже мене від такої церкви, в якій самі лише святі. Я бажаю бути разом з простими людьми, немічними й хворими, котрі усвідомлюють свої гріхи і кличуть до Бога з глибини свого серця, благаючи Його про відраду і захист” (Ibid. V.10. Ch.10).
Томас Мюнцер, один з найактивніших фанатиків, був обдарованою людиною і міг би принести багато користі, якби пішов праведним шляхом, однак він не засвоїв основних принципів правдивої релігії. “Він був охоплений бажанням змінити світ, але, як і всі інші ентузіасти, забув про те, що справу Реформації передусім треба розпочати із себе самого” (Ibid. V.10. Сh.10). Він був честолюбним і намагався посісти видне й впливове місце, не хотів бути другим навіть після Лютера. Мюнцер зазначив, що реформатори, замінюючи авторитет папи авторитетом Біблії, утверджують іншу різновидність папства. А про себе він заявляв, що має божественне доручення провести правдиву реформу. “Хто має цього духа, — говорив Мюнцер, — той володіє істинною вірою, навіть якщо ніколи в своєму житті не бачив Святого Письма” (Ibid. V.10. Ch.10).
Вчителі-фанатики перебували в полоні емоцій та миттєвих вражень, приймаючи кожну свою думку і спонукання за голос Божий, що й призвело до крайнощів. Дехто з них навіть спалив свою Біблію, заявивши: “Буква вбиває, а Дух оживляє”. Вчення Мюнцера задовольняло прагнення людей до чогось незвичайного і водночас підігрівало їхню гордість, ставило людські ідеї та міркування вище Слова Божого. Тисячі людей приймали вчення Мюнцера. Невдовзі він осудив існуючий порядок у проведенні богослужінь, стверджуючи, що слухати князів — це значить служити одночасно Богу і дияволу.
Народ, який тільки що почав скидати із себе папське ярмо, був незадоволений обмеженнями з боку світської влади. Революційне вчення Мюнцера, що, як вважалося, походило від Самого Бога, закликало людей звільнитися від усіх обмежень і давало волю їх упередженням і пристрастям. Почалися ворожнеча і підбурювання до заколотів — поля Німеччини зросила кров.
Душевна боротьба, через яку Лютер уже давно пройшов в Ерфурті, з подвійною силою почалася в ньому тепер, коли він побачив наслідки фанатизму, котрий приписувався Реформації. Папські ієрархи заявляли, — а багато людей готові були повірити їхнім заявам, — що повстання — прямий наслідок вчення Лютера. Хоча це звинувачення не мало ніякої підстави, воно не могло не завдати реформаторові болю та мук. Те, що справа істини буде поставлена в один ряд з низьким фанатизмом і тим самим буде дискредитована, було більше, ніж він міг знести. Крім того, провідники повстання ненавиділи Лютера, бо він не тільки противився їхньому фальшивому вченню і заперечував його божественне походження, а й проголосив їх бунтівниками проти світської влади. У відповідь на це вони називали його нікчемним облудником. Здавалось, реформатор накликав на себе ненависть як князів, так і простолюду.
Прихильники Рима торжествували, очікуючи, що незабаром настане кінець Реформації. Вони звинувачували Лютера навіть за ті помилки, які він так ревно намагався виправити. Партія фанатиків, безпідставно твердячи про несправедливе ставлення до них, зуміла завоювати співчуття великої групи людей, і як це часто буває з тими, хто займає неправильну позицію, на них почали дивитися як на мучеників. Отже, ті, які докладали всіх зусиль, щоб протидіяти Реформації, викликали загальне співчуття і пошану як жертви жорстокості та утисків. Це була робота сатани, і керував нею той самий дух, котрий вперше виявив себе на небі.