Король Фердинанд, представник імператора на сеймі, розумів, що декрет викличе серйозне розділення, якщо не вдасться змусити князів прийняти і підтримати його. Тому він удався до дипломатії переконання, добре знаючи, що застосування сили зробить князів тільки більш рішучими. Він “благав князів прийняти декрет, запевняючи їх у тому, що цей учинок буде дуже приємний імператору”. Але вірні мужі визнавали авторитет, вищий від авторитету земних імператорів, і спокійно відповіли: “Ми коримося імператору в усьому, що може сприяти збереженню миру і прославленню Бога” (Ibid. V.13. Ch.5).
Перед усім сеймом король Фердинанд сказав курфюрсту Саксонському і його друзям, що едикт незабаром буде оголошений у вигляді імператорського наказу, і тоді в князів буде “єдиний вихід — підкоритися більшості”. Сказавши це, він залишив зібрання, не надавши, таким чином, реформаторам жодної змоги обдумати своє рішення і дати відповідь. Марно князі зверталися до нього через послів, благаючи його повернутися. На всі їхні прохання король Фердинанд відповідав: “Рішення прийняте, вам залишається тільки підкоритися йому” (Ibid. V.13. Ch.5).
Прихильники імператора були переконані, що християнські князі будуть дотримуватися Святого Письма як вищого авторитету, незважаючи на людські вимоги і вчення; вони знали, що там, де дотримуються цього принципу, папство буде врешті-решт повалене. Але подібно до тисяч інших, котрі “бачать тільки видиме”, вони потішали себе думкою, що імператор і папа набагато сильніші від реформаторів. Якби реформатори покладались тільки на людську допомогу, вони насправді були б такими безсилими, як про них думали їхні вороги. Але незважаючи на свою малочисленність і протиборство самому Римові, вони були сильними. “Від рішення сейму реформатори звернулися до Слова Божого, а від імператора Карла — до Ісуса Христа, Царя царів і Пана над панами” (Ibid. V.13. Ch.6).
Оскільки Фердинанд відмовився рахуватися з переконаннями князів, вони вирішили, незважаючи на його відсутність, негайно подати свій протест на розгляд сейму. Була складена урочиста декларація і передана сейму.
“Ми висловлюємо протест перед Богом, нашим Єдиним Творцем, Охоронцем, Відкупителем і Спасителем, Який колись буде судити нас, а також перед усіма людьми і всім творінням, що як ми, так і наш народ, не погоджуємося і не приєднуємося до викладеного в декреті рішення, котре протирічить Богові, Його Святому Слову, нашому доброму сумлінню і спасінню наших душ...
Як ми можемо прийняти цей декрет, погодитися з тим, що коли Всемогутній Бог відкриває людині пізнання про Себе, то ця людина не має права прийняти його? Тільки те вчення, яке погоджується зі Святим Письмом, є правдиве... Господь забороняє навчати чогось іншого... Кожний вірш Святого Письма повинен пояснюватися іншим, більш зрозумілим... ця свята Книга у всіх відношеннях є необхідною для християнина; вона доступна для розуміння і покликана розвіювати темряву. З милості Божої ми схвалюємо рішення проповідувати тільки Його чисте Слово, котре міститься в книгах Старого і Нового Заповітів, не додаючи до них нічого, що могло б суперечити йому. Це Слово — єдина істина, це надійне правило життя і підвалина всякого вчення; воно не може підвести нас і не введе в оману. Хто будує на цій основі, той устоїть перед пекельними силами, а людська марнота впаде перед лицем Божим.
З цієї причини ми скидаємо ярмо, покладене на нас... Водночас ми сподіваємося, що Його Імператорська Величність поставиться до нас як християнський князь, котрий любить Бога більше за все; ми висловлюємо свою готовність як перед Богом, так і перед вами, милосердні панове, виявити свою любов і покору, що і є нашим прямим і законним обов'язком” (Ibid. V.13. Ch.6).
Заява справила глибоке враження на сейм. Більшість присутніх була вражена і стривожена сміливістю князів, що підписали цей документ. Майбутнє бачилося їм буремним і темним. Розбрат, ворожнеча і кровопролиття здавались неминучими. Але реформатори, впевнені в справедливості своєї справи, покладаючись на руку Всемогутнього, були сповнені відваги та стійкості.
“Викладені в цьому знаменитому протесті принципи відбивали сутність протестантизму. Цей протест був спрямований проти двох зловживань у питаннях віри: проти втручання світської влади в церковні справи і проти свавілля церкви. Протестантизм ставив свободу сумління вище від світської влади, а авторитет Слова Божого — вище від авторитету церкви. По-перше, протестантизм заперечує участь світської влади у Божих справах і заявляє разом з пророками і апостолами: ‘...Бога повинно слухатися більш, як людей!’ (Дії 5:29). Протестантизм підносить корону Ісуса Христа вище корони Карла V. Але він іде ще далі: висуває принцип, згідно з яким усі людські вчення повинні підкорятися словам Бога” (Ibid. V.13. Ch.6). Більш того, протестанти заявили про своє право на вільне проповідування релігійних переконань. Вони бажали не тільки вірити і коритися, але й проповідувати Слово Боже; вони заперечували також право священиків і світської влади втручатися в ці справи. Протест князів на сеймі в Шпеєрі став урочистим свідченням проти релігійної нетерпимості, він закріпив право всіх людей поклонятися Богові за велінням власного сумління.
Декларація була зачитана. Вона залишилася в пам'яті тисячі людей, була записана в небесних книгах, звідки жодна людська рука не витре її. Уся євангелізована Німеччина схвалила цей протест як вираз своєї віри. Повсюди люди вважали цю декларацію початком нової, кращої ери. Один із князів сказав протестантам у Шпеєрі: “Нехай Всемогутній Бог, по милості Якого ви енергійно, вільно і безстрашно визнаєте свою віру, збереже у вас цю християнську непохитність до приходу вічності” (Ibid. V.13. Ch.6).
Якби Реформація, досягши певного успіху, почала пристосовуватися до часу і обставин, щоб таким чином придбати прихильність світу, то вона зрадила б Бога та саму себе, прирікаючи цим себе на загибель. Досвід, пережитий благородними реформаторами, містить у собі урок для прийдешніх поколінь. Засоби боротьби сатани проти Бога і Його Слова не змінилися; диявол завзято бореться й сьогодні проти Святого Письма, щоб воно не було дороговказом у житті людини, як і в XVI ст. У наш час все більш помітне відхилення від учення і постанов Біблії, відчувається необхідність повернення до великого протестантського принципу — Біблія і тільки Біблія як правило віри і мірило нашого обов'язку. Сатана все ще використовує різні засоби, щоб знищити релігійну свободу. Антихристиянська влада, яку відкинули протестанти у Шпеєрі, тепер з новою силою намагається відновити втрачені позиції. Єдина надія Реформації наших днів полягає в непохитній відданості Божому Слову, яка була виявлена у критичний для Реформації період.
Коли протестантам загрожувала небезпека, Бог простягнув Свою руку, щоб захистити Своїх вірних дітей. Приблизно в цей час вулицями Шпеєра поспішав у напрямку до Рейну Мелангтон зі своїм другом Симоном Гринеусом, професором Гейдельберзького університету. Мелангтон благав Гринеуса переправитися на другий берег. Гринеус був дуже здивований такою пропозицією. Тоді Мелангтон пояснив: “Поважний і серйозний, але не знайомий мені старець з'явився переді мною і сказав, що Фердинанд з хвилини на хвилину пошле своїх людей, щоб арештувати Гринеуса”.
Якраз того дня Гринеус слухав проповідь провідного папського богослова доктора Фабера. У кінці проповіді Гринеус підійшов до нього і висловив своє обурення тим, що той виступив на захист “деяких огидних помилок”. Фабер нічим не виявив свого гніву, але негайно подався до короля, і той дав дозвіл на арешт настирливого гейдельберзького професора. Мелангтон не сумнівався в тому, що Бог врятував його приятеля, пославши одного зі Своїх ангелів, котрий своєчасно попередив його.
“Нерухомо стоячи на березі Рейну, Мелангтон чекав, поки річка не віддалила Гринеуса від його переслідувачів. ‘Нарешті, — вигукнув Мелангтон, коли побачив його на протилежному березі, — нарешті він вирвався з лютої пащі тих, хто прагнув пролити невинну кров!’ Коли Мелангтон повернувся додому, йому сказали, що в пошуках Гринеуса солдати перевернули догори дном увесь дім” (Ibid. V. 13. Ch.6).