Світло, запалене в місцевості Мо, поширювало свої промені далі. Щоденно збільшувалася кількість навернених. Лють римських ієрархів деякий час стримував король, котрий з презирством ставився до обмеженості та фанатизму ченців, але врешті-решт керівники папської церкви здобули перемогу. Запалали вогнища. Єпископ Мо змушений був зробити вибір: відречення або вогнище; він обрав легший шлях. Але незважаючи на падіння свого пастиря, отара залишилася вірною Богові. Багато мучеників у полум'ї вогню засвідчили Божу істину. Своєю відвагою і вірністю ці смиренні християни зверталися з палаючого вогнища до тисяч інших людей, котрі в спокійні дні ніколи не отримали б такого свідоцтва.
Не тільки прості й бідні люди насмілювалися серед страждань і глузувань свідчити про Христа. У князівських замках і палацах також знайшлися благородні душі, для котрих правда була дорожчою, ніж багатство, становище і навіть життя. Лицарський обладунок не раз приховував під собою більш піднесений і стійкий дух, ніж він був під єпископською мантією і митрою. Луї де Беркен походив зі шляхетного роду. Лицар хоробрий і сповнений гідності, вишуканої поведінки і бездоганної моралі, дуже спраглий до знань, “він був, — як зазначив один дослідник, — гарячим захисником папських постанов, старанним відвідувачем богослужінь і слухачем проповідей... а вінцем його доброчесності була особлива огида до лютеранства”. Але коли Провидіння Боже дало в його руки Біблію, він був вражений, що знайшов у ній “не вчення Рима, а вчення Лютера” (Wylie. V.13. Ch.90). З цього часу Луї де Беркен присвятив себе справі Євангелія.
Він був одним з найосвіченіших представників французької знаті. За його талановитість і красномовність, відвагу і безстрашну геройську ревність, за його вплив при дворі (він був королівським улюбленцем) де Беркена вважали великим реформатором своєї країни. Теодор Беза говорив: “Беркен став би другим Лютером, якби в особі Франціска І знайшов другого курфюрста”. “Він гірший від Лютера!” — кричали папісти (Ibid. V.13. Ch.9). Романісти Франції боялись його більш за все. Вони ув'язнили його як єретика, але король звільнив. Роками точилася ця боротьба. Франциск І, вагаючись між Римом і Реформацією, стримував лють ченців. Тричі папська влада заточувала де Беркена до в'язниці, але його звільняв монарх, який захоплювався його генієм, благородством характеру і не дозволяв, щоб він став жертвою римських ієрархів.
Де Беркена неодноразово попереджували про небезпеку, котра йому загрожувала у Франції, і радили наслідувати приклад тих, що знайшли собі притулок у добровільному вигнанні. Боязкий пристосуванець Еразм Роттердамський, котрому, незважаючи на всю глибину його знань, не вистачило моральної величі, щоб захищати істину ціною власного життя і честі, писав де Беркену: “Попроси, щоб тебе направили послом в яку-небудь країну, або вирушай в подорож по Німеччині. Ти знаєш Беде (бенедиктинського монаха) і йому подібних — це тисячоголове чудовисько, яке вивергає на всі боки отруту; твоїх ворогів легіони. І навіть якби твоя справа була кращою за справу Ісуса Христа, то й тоді вони не заспокояться, доки не знищать тебе. Не дуже покладайся на заступництво короля. У будь-якому випадку не компрометуй мене перед богословським факультетом” (Ibid. V.13. Ch.9).
Але з посиленням небезпеки зростали відвага і завзяття де Беркена. Далекий від того, щоб чинити згідно з дипломатичними та егоїстичними порадами Еразма, він вирішив діяти ще сміливіше. Він буде не тільки захищати істину, а й викривати оману. Ті звинувачення в єресі, які папісти висували проти нього, він зверне на них. Найактивнішими і найлютішими противниками де Беркена були вчені доктори і ченці богословського факультету великого Паризького університету, котрий вважався вищим духовним авторитетом як у місті, так і в державі. У їхніх творах де Беркен знайшов 12 положень і публічно оголосив їх єретичними, бо вони суперечили Біблії. Звернувшись до короля, реформатор попросив його стати суддею у цій дискусії.
Монарх, бажаючи порівняти силу й гостроту думки керівників обох сторін, які боролися між собою, і зрадівши нагоді упокорити пихатих ченців, звелів, щоб вони захищали свою справу на основі Біблії. Ченці й самі розуміли, що ця зброя не принесе їм успіху, а ось такими засобами, як тюрми, тортури і вогнище, вони володіли краще. Тепер же суперники помінялися ролями, і ченці побачили себе на краю тієї прірви, в яку сподівалися вкинути де Беркена. У розгубленості вони шукали якогось виходу.
“Якраз у той час був опоганений образ Діви Марії, встановлений на розі однієї з вулиць міста. Це викликало велике хвилювання серед мешканців міста. На цьому місці збиралися натовпи стривожених людей, котрі висловлювали свій жаль і обурення. Король також був глибоко зворушений. Ченці вирішили використати цю нагоду, щоб домогтися свого, і заявили: ‘Ось плоди вчення де Беркена. Незабаром все буде повалене — і релігія, і право, і навіть престол, — внаслідок цієї лютеранської змови’” (Ibid. V.13. Ch.9).
І знову де Беркена схопили. Короля тоді не було в Парижі, і ченці мали змогу діяти. Реформатора засудили на смерть, а щоб перешкодити Франциску І врятувати його, вирок був виконаний удень його оголошення. Опівдні де Беркена повели на місце страти. Величезний натовп людей зібрався, щоб побачити страту, і багато хто з подивом і жахом дивився, що жертвою папства став один із найхоробріших представників дворянського роду — лицар Франції. Здивування, гнів, обурення і гірка ненависть затьмарили обличчя зворушених людей, і тільки одне обличчя залишалося спокійним. Думки мученика були далекі від цієї метушні; він бачив тільки свого Господа.
Де Беркен не помічав ні жалюгідного воза, на котрому їхав, ні похмурих облич своїх гонителів, не думав про страшну смерть, яка чекала його. Той, Хто був мертвий і тепер живий, Хто тримає в Своїй руці ключі пекла і смерті, був поруч з ним. Обличчя де Беркена сяяло небесним світлом і спокоєм. Одяг бранця відповідав його шляхетному походженню — “Оксамитний плащ, єдвабний камзол і золотисті панталони” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.2. Ch.J6). Він був готовий засвідчити свою віру перед Царем царів і Всесвітом, і ніякий смуток не міг затьмарити його радості. Коли процесія повільно просувалася по залюднених вулицях міста, люди з подивом зауважували безмежний спокій та радість, що виявили себе у його погляді та поведінці. “Він схожий на людину, яка сидить у храмі, — говорили вони, — і роздумує над святими речами” (Wylie, V.13. Ch.9).
Прив'язаний до стовпа, де Беркен хотів сказати кілька слів до народу, але ченці, боячись наслідків, зняли крик, а воїни брязкали зброєю так, що голос мученика потонув у цьому гаморі. Так у 1529 р. вища духовна влада культурного Парижа “подала голоті, яка житиме в 1793 році, гидкий приклад того, як можуть бути заглушені священні слова помираючого на ешафоті” (Ibid. V.13. Ch.9),
Де Беркена повісили, а його тіло спалене. Звістка про смерть реформатора засмутила друзів Реформації у Франції. Але його приклад не був забутий. “Ми також: готові, — говорили свідки істини, ~ з радістю зустріти смерть, спрямовуючи погляд на вічне життя” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.2. Ch.16).
Під час переслідування в місцевості Mo вчителі реформованої віри були позбавлені права проповідувати, і вони пішли в інші місця. Через деякий час Лефевр виїхав до Німеччини, Фарсль повернувся у рідне місто на сході Франції, щоб поширювати світло правди в місцях, де пройшло його дитинство. Однак і туди дійшли чутки про гоніння в Мо, й істина, проповідувана ним з такою безстрашною ревністю, знайшла своїх прихильників. Невдовзі влада міста змусила реформатора замовкнути і прогнала його звідти. Не маючи змоги вільно проповідувати, Фарель обходив долини й села, навчаючи в приватних домівках і на усамітнених галявинах, полянах, знаходив притулок для себе в лісах і печерах, які знав ще з дитинства. Бог готував його до ще більшого випробовування. “Гоніння і підступи сатани, — згадував він, — про які мене попереджували, не змусили на себе довго чекати. Вони виявились набагато суворішими, ніж я міг би витерпіти, якби покладався лише на власні сили. Але Бог —мій Отець. Він давав і даватиме мені силу, в якій я маю потребу” (Ibid. V.12. Ch.9).