Тут Кальвін перебував протягом кількох місяців під опікою впливових друзів, займаючись, як і раніше, вивченням Слова Божого. Але його ніколи не залишала думка про те, що істина повинна бути поширена по всій Франції, і він не міг більше залишатися бездіяльним. Як тільки вщухла буря, він знайшов для себе нове поле діяльності в Пуатьє. У цьому місті був університет, де з радістю прийняли вчення Кальвіна, люди всіх верств суспільства охоче слухали євангельську правду. Кальвін не проповідував там публічно, але в домі голови міста, а інколи в одному з парків Кальвін відкривав Слово вічного життя перед тими, хто бажав його слухати. Через деякий час, коли кількість слухачів збільшилася, було вирішено для більшої безпеки перенести місце зібрання за місто. У глибокій і вузькій ущелині була знайдена печера, замаскована деревами і високими скелями, що робило її зовсім непомітною. Невеликі групи людей, залишаючи місто різними дорогами, намагались непомітно прийти на це місце. В усамітненій печері вони читали Біблію і отримували пояснення. Там французькі протестанти вперше приймали Вечерю Господню. Із цієї маленької церкви вийшло декілька вірних євангелістів.
І знов Кальвін повернувся до Парижа. Він не втрачав надії, що французький народ прийме Реформацію. Але невдовзі реформатор переконався, що всі двері зачинені. Проповідувати Євангеліє — означало б тут же бути схопленим і відправленим на вогнище, і нарешті він вирішив виїхати до Німеччини. Ледве Кальвін залишив Францію, як над протестантами знялася буря переслідувань, і якби він не виїхав, то, без усякого сумніву, розділив би загальну долю.
Французькі реформатори, намагаючись не відставати від своїх братів у Німеччині та Швейцарії, вирішили завдати сміливого удару забобонам Рима, сподіваючись пробудити весь народ. За одну ніч по всій Франції були розвішані плакати, які різко критикували месу. Але замість того, щоб сприяти справі реформи, цей щирий, але необдуманий план приніс загибель не тільки його учасникам, а й усім прихильникам французької Реформації. Папісти отримали те, чого так довго чекали, — привід, який виправдовував повне знищення єретиків як небезпечних ворогів королівського престолу і французького народу.
Чиясь рука, можливо, нерозважливого приятеля Реформації або підступного ворога (це так і залишилось таємницею) наклеїла один із таких плакатів на двері приватної палати короля. Король вжахнувся. У цьому зверненні були піддані нещадному бичуванню забобони, до яких протягом багатьох століть ставилися з повагою і навіть з благоговінням. Нечувана зухвалість того, хто насмілився кинути такі різкі слова монархові, викликала лють короля. Здивований, він стояв деякий час мовчки, тремтячи від люті й не знаючи, що зробити. Потім його гнів вилився у таких фатальних словах: “Схопити всіх без винятку підозрюваних в лютеранстві. Я винищу їх усіх” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.10). Жереб було кинуто. Король вирішив твердо і безповоротно стати на бік Рима.
Негайно було вжито всіх заходів для арешту всіх лютеран Парижа. Католики схопили одного бідного ремісника, прихильника реформаторської віри, котрий закликав віруючих на таємні зібрання, і під загрозою негайної смерті на вогнищі звеліли йому показати їм, де живуть протестанти в місті. Нещасний спочатку зі страхом відсахнувся від такої ганебної пропозиції, але, злякавшись вогню, врешті погодився видати своїх братів. У супроводі солдатів, ченців і почту священиків з кадильницями зрадник разом з королівським детективом Моріне повільно і мовчазно йшов вулицями міста. Ця процесія була влаштована ніби на честь “святих таїнств”, як акт спокути за зневагу меси, завдану протестантами. Разом з тим це було інсценування, яке приховувало жахливі наміри. Коли процесія наближалася до дому лютеранина, зрадник подавав знак, не говорячи ні слова. Процесія зупинялася, і солдати вривалися в дім, виволікали звідти всю родину, заковували в кайдани, і жахливий похід в пошуках нових жертв продовжувався. Вони “не обминули жодного дому, ні великого, ні малого, ні навіть Паризького університету... Моріне змусив тремтіти все місто... Усюди панував терор...” (Ibid. V.4. Ch.10).
Жертви були віддані на смерть після страшних тортур. Був даний особливий наказ не розпалювати на вогнищі сильного вогню, щоб зробити передсмертні муки реформаторів тривалішими. Але вони помирали як переможці, їхня стійкість була непохитною, а спокій — нічим не затьмарений. Гонителі, безсилі похитати незламну мужність, почували себе переможеними. “У кожному кварталі Парижа був установлений ешафот, і кожного дня спалювали все нові жертви, щоб викликати у людей страх перед єрессю. Та все ж перемога була на боці Євангелія. Увесь Париж мав змогу бачити, що являють собою люди нового вчення. Найкращою кафедрою були стовпи, до яких прив'язували мучеників для спалення. Спокій і радість, які можна було бачити на обличчях мучеників, коли їх вели... на місце страти, їхня героїчна поведінка, коли вони стояли охоплені полум'ям, смирення, з яким вони прощали образи, нерідко перетворювали гнів на жалість, а ненависть — на любов. Усе це з непереборною красномовністю свідчило на користь Євангелія” (Wylie. V.13. Сh.20).
Священики, бажаючи ще сильніше розпалити гнів народу, поширювали неймовірні чутки про протестантів, їх звинувачували в кривавій змові проти католиків, у намірі вбити короля і повалити уряд. Ці звинувачення були абсолютно безпідставними, проте злим наклепам судилося збутися, хоч у зовсім інших обставинах і з інших причин. Жорстокі катування, яким католики піддавали невинних протестантів, накопичувалися і кликали про відплату. Через декілька століть над Францією знялася буря, котру вони провіщали. Король, його придворні та піддані постраждали, але не від рук протестантів, а від рук безбожників. Не поширення протестантизму, а придушення його було причиною того, що через 300 років на Францію прийшли страшні лиха.
Підозри, страх і недовір'я охопили тепер всі верстви французького суспільства. Серед загальної тривоги стало очевидним, як глибоко вкорінилося вчення Лютера в серця мужів, котрі за своєю освітою, впливом і благородством стояли вище від всіх. Найвищі й найвідповідальніші пости виявилися вакантними. З міста зникли ремісники, друкарі, вчені, професори університету, письменники і навіть чимало придворних. Сотні людей втекли з Парижа, добровільно покидали батьківщину, показуючи цим, що вони — протестанти. Папісти з подивом дивились навколо себе і думали про те, як багато тих, кого вони й не підозрювали в єресі, було навколо них. Тепер вони виливали свою лють на ті смиренні жертви, які опинилися в їхніх руках. В'язниці були переповнені, здавалось, повітря затьмарилося від диму палаючих вогнищ, на котрих спалювали свідків Євангелія.
Франциск І пишався тим, що був провідником великого руху відродження культури на початку XVI ст. Він відчував задоволення, запрошуючи до себе вчених з інших країн. Відносну терпимість щодо реформаторів можна було певною мірою пояснити його любов'ю до знання та презирливим ставленням до неуцтва і забобонів чернечих. Але спонукуваний невимовною жагою знищити єресь, цей поборник культури видав наказ про заборону друкарства у Франції. Франциск І — один з численних прикладів, які свідчать про те, що інтелектуальна культура не може бути гарантією проти релігійної нетерпимості та переслідувань за віру. Франція влаштувала урочисту публічну церемонію розправи з протестантами. Священики вимагали, щоб зневага, якої зазнали небеса через осудження меси, була викуплена кров'ю і щоб король від імені свого народу публічно дав згоду на проведення цієї страшної розправи.