На 21 січня 1535 р. була призначена ця страшна церемонія. Усе було використане для того, щоб викликати забобонний страх і сліпу ненависть простих людей. Вулиці Парижа були залюднені натовпами, які збирались з навколишніх міст. Церемонія розпочалася великою пишною процесією. На будинках вздовж вулиць, якими вона йшла, були вивішені траурні полотнища, а вздовж усього шляху встановлені вівтарі. Перед кожними дверима був запалений смолоскип — на честь “святих таїнств”. Перед світанком учасники процесії зібралися біля королівського палацу. У перших рядах несли церковні прапори і хрести декількох парафій, за ними йшли парами мешканці міста із запаленими смолоскипами. Далі йшли ченці чотирьох орденів у одязі свого чину. Слідом несли уславлені мощі, за ними їхало на конях вище духовенство в пурпурово-червоних шатах, прикрашених коштовностями.
“Процесію очолював єпископ Паризький під розкішним балдахіном, який підтримували чотири принци королівської крові. За ними йшов король Франциск І. У той день на ньому не було ні корони, ні королівського одягу. З непокритою похиленою головою і з запаленою свічкою король Франції йшов у як грішник, котрий кається” (Wylie. V.13. Ch.21). Біля кожного вівтаря він покірно схилявся — не для того, щоб каятися в пролитті невинної крові, якою він обагрив свої руки, а за “страшний гріх” своїх підданих, що насмілились осудити месу. За Франциском І йшли королева і державні урядники, також парами, із запаленими смолоскипами.
У ході цієї церемонії у великому залі палацу єпископа монарх особисто звернувся з промовою до високоповажних осіб королівства. Він вийшов до зібраних зі скорботним виглядом і зі зворушливим красномовством оплакував “злочини, богозневагу, день сорому і ганьби, які спіткали народ”. Він закликав усіх вірнопідданих допомогти викорінити шкідливу єресь, котра загрожує Франції. “Як вірно, панове, що я — ваш король, — сказав він, — так вірно і те, що якби я довідався, що який-небудь орган мого тіла заразився смертельним гниттям, то я віддав би його на відсічення. І більше того, якби я побачив кого-небудь із моїх дітей, опоганених проклятою єрессю, я не пожалів би його і особисто віддав би в руки правосуддя, щоб його принесли в жертву Богові”. Сльози душили його, і все зібрання ридало, одностайно вигукуючи: “Ми хочемо жити і померти за католицьку віру!” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12).
Якою ж страшною була темрява, що огорнула народ, котрий відкинув світло Правди! Йому була послана “благодать на спасіння”, але Франція відвернулась від неї, обравши темряву замість світла. І це вона зробила після того, як побачила її силу і святість, після того, як тисячі людей були захоплені її божественною красою, а села й міста освітились блиском її слави. Франція відкинула запропонований їй небесний дар. Вона назвала зло добром, а добро — злом, поки нарешті не стала жертвою самообману. Навіть якби вона справді вірила, що виконує Божу роботу, переслідуючи Його народ, то й ця так звана щирість не зняла б з неї вини. Світло, котре могло б врятувати її від омани і стримати, від кровопролиття, було з презирством відкинуте.
Урочиста клятва викорінити єресь прозвучала у кафедральному соборі, де приблизно через 300 років народ, забувши живого Бога, посадить на престол “богиню розуму”. Після цього похід вирушив по вулицях Парижа, і французи взялися за виконання тієї справи, в якій поклялися. “На невеликій відстані один від одного були встановлені ешафоти, на яких мали бути спалені живцем християни-протестанти. Усе було влаштовано так, щоб якраз у момент наближення короля запалювалися вогнища і щоб процесія зупинялася, спостерігаючи страту” (Wylie. V.13. Ch.21). Подробиці тортур, яких зазнавали свідки Христа, надто страшні, щоб їх можна було передати; але жертви виявляли мужність і твердість, гідні подиву. Коли одного протестанта примушували відректися, він сказав: “Я вірю тільки в те, що проповідували пророки і апостоли і в що вірили святі. Моя віра — це впевненість у Бозі, Який переможе всі сили пекла” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12).
Процесія знову й знову зупинялась біля вогнищ. Після того, як учасники походу повернулися на місце, звідки вони вирушили, тобто до королівського палацу, натовп почав розходитись, а король і прелати, задоволені всім тим, що здійснилося того дня, вітали одне одного, сподіваючись, що так успішно розпочата робота триватиме до повного знищення єресі.
Євангеліє миру, відкинуте Францією, було майже викорінене, а наслідки цього були жахливими. 21 січня 1793 p., через 258 років після того дня, коли Франція поклялася знищити реформаторів, вулицями Парижа йшов інший похід, з іншими намірами. “І знову король був головною діючою особою; знову була метушня і лунали крики; і знову натовп вимагав жертв; знову зводились чорні ешафоти, і знову день закінчився страшними стратами. Людовіка XVI, який відчайдушна чинив опір тюремним наглядачам і катам, силою притягнули до плахи і тримали там, поки сокира ката не відтяла йому голову, аж вона скотилася з ешафота” (Wylie. V.13. Ch.21). Король не був єдиною жертвою; недалеко від того місця у дні кривавого терору під ножем гільйотини загинуло близько 2800 осіб.
Реформація запропонувала світу відкриту Біблію, пояснюючи принципи Закону Божого і вкарбовуючи його вимоги в людське сумління. Безмежна любов відкрила людям постанови і принципи небес. Бог сказав: “Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд!” (Повторення Закону 4:6). Франція відкинула небесний дар і посіяла насіння анархії та загибелі. Неминучий зв'язок причини і наслідку призвів до революції і терору.
Ще задовго до гонінь, які були викликані вивішуванням листівок, сміливий і гарячий Фарель був змушений втікати зі своєї батьківщини. Він вирушив до Швейцарії І там, утверджуючи справу Цвінглі, допоміг схилити чашу терезів на користь Реформації. Останні роки життя він провів у Швейцарії, однак постійно справляв значний вплив на розвиток Реформації у Франції. Протягом перших років вигнання він в основному працював над розповсюдженням Євангелія у рідній країні. Фарель приділив багато часу проповіді Благої вісті серед співвітчизників недалеко від кордону. Звідти він з невтомною увагою спостерігав за боротьбою і допомагав реформаторам словом підбадьорення і порадою. За допомогою інших вигнанців твори німецьких реформаторів були перекладені французькою мовою і разом з французькою Біблією надруковані великим накладом. Книгоноші розповсюджували ці твори по всій Франції. Цим людям давали книги за низькими цінами, і прибуток від них вони могли використати для дальшого поширення своєї справи.
Фарель розпочав працю у Швейцарії як скромний шкільний учитель. Оселившись у невеликій церковній парафії, він посвятив себе навчанню дітей. Окрім звичайних предметів, він обережно вводив вивчення біблійних істин, сподіваючись через дітей зацікавити і їхніх батьків. Декотрі сім'ї повірили, але священики втрутилися, підбурюючи забобонних сільських жителів. “Це не може бути Євангеліє Христа, — запевняли священики, — бо його проповідь приносить не мир, а війну” (Wylie. V.14. Ch. 3). Коли Фареля переслідували в одному місці, він, як і апостоли, переходив у інше. Від села до села, від міста до міста він подорожував пішки, терплячи голод, холод, втому і перебуваючи завжди в небезпеці. Він проповідував на площах ринків, у церквах, а часом із соборних кафедр. Іноді ніхто не приходив на проповідь, часом його проповідь переривалася вигуками і насмішками, а траплялось, що його й силою стягали з кафедри. Не раз на нього нападала голота і збивала до півсмерті. Але незважаючи ні на що, він ішов уперед. Часто зазнаючи поразки, він з неослабною наполегливістю повертався знову до боротьби і бачив, як одне за одним міста, які раніше були твердинею папства, відкривали свої ворота для Євангелія. Невелика парафія, де він уперше почав працювати, невдовзі прийняла реформаторську віру. Такі міста, як Морат, Невшатель, також відмовились від римських обрядів і вилучили зі своїх церков ідольські зображення. Фарель уже давно хотів піднести прапор протестантизму в Женеві. Якби йому вдалося завоювати це місто, воно могло б стати центром Реформації для Франції, Швейцарії, а також Італії. Маючи перед собою цю мету, він продовжував наполегливо працювати, поки всі міста і села навколо Женеви не прийняли реформаторського вчення. Потім з одним тільки супутником Фарель увійшов у Женеву. Але тут йому було дозволено виголосити лише дві проповіді. Священики, втративши надію домогтися осудження реформатора світською владою, покликали його на церковну раду, прийшовши туди з прихованою під одягом зброєю і наміром убити його. За дверима залу зібрався розлючений натовп, озброєний палицями і мечами, готовий вбити його тут, якщо б йому вдалося врятуватися від ради. Тільки присутність представників влади і озброєних воїнів урятувала Фареля. Наступного ранку разом зі своїм товаришем він переправився через озеро у безпечне місце. Так закінчилася його перша спроба євангелізувати Женеву.