Пролита кров мучеників влила нові сили в цей рух. Папська влада, усвідомивши раптом небезпеку, яка загрожувала їй, спалила на вогнищі кількох найшляхетніших і найбільш шанованих синів Шотландії. Але цим вона тільки спорудила кафедру, з якої по всій країні залунали слова вмираючих мучеників, сповнюючи людські серця непохитним бажанням скинути кайдани Рима.
Гамільтон та Уішарт, мужі шляхетні як за походженням, так і за характером, а також багато інших скромніших послідовників, були спалені на вогнищі. Але з полум'я Уїшарта народився муж, якого вогонь уже не змусить замовкнути і якому з Божою допомогою судилося завдати смертельного удару папству в Шотландії.
Джон Нокс відвернувся від традицій і містицизму церкви і прийняв істину Божого Слова; учення Уїшарта ще більше зміцнило його рішення відкинути авторитет Рима і прилучитися до переслідуваних реформаторів.
Друзі умовляли Нокса стати проповідником, але він довго відмовлявся, боячись великої відповідальності, і погодився прийняти на себе цей обов'язок тільки після довгих роздумів на самоті та болісної внутрішньої боротьби. Але прийнявши це служіння, він виконував його з непохитною рішучістю і незмінною відвагою аж до кінця свого життя. Цей щирий реформатор не знав страху ні перед ким з людей. Палаючі навколо нього вогнища, на яких спалювали мучеників, тільки запалювали в ньому ще більшу ревність. Хоча сокира тирана була занесена над його головою, він стояв на міцному фундаменті, завдаючи нищівних ударів направо й наліво з метою знищення ідолопоклонства.
Навіть перед шотландською королевою, коли відвага залишила багатьох протестантів, Джон Нокс безстрашно засвідчив правду. Реформатора не можна було зламати ні лестощами, ні погрозами. Королева звинуватила його в єресі і в тому, що він підбурює народ приймати заборонену державою релігію і тим самим порушує заповідь Божу про необхідність послуху світській владі. На це Нокс твердо відповів: “Оскільки істинна релігія черпає силу не від князів світу цього і утверджується не на їхньому авторитеті Вічного Бога, то й піддані не зобов'язані в питаннях віри погоджуватися зі смаком князів. Часто трапляється, що в питаннях правдивої віри князі є найбільш необізнані люди... Якби все насіння Авраама дотримувалося релігії фараона, підданими якого воно було такий тривалий час, то яка, насмілюся спитати вас, Ваша Величність, була б тепер релігія в світі? І якби в дні апостолів усі прийняли релігію римських кесарів, яка б тоді була релігія на землі? Отже, ви бачите, що піддані не зобов'язані визнавати віру своїх князів, хоч їм і звелено слухатися їх”.
Тоді королева Марія відповіла: “Ви тлумачите Писання на один лад, а вони (римсько-католицькі вчителі) — на інший, кому ж мені вірити і хто повинен бути суддею?”
“Треба вірити Богові, Котрий говорить ясно в Своєму Слові, — відповів реформатор, — і вірити тому, чого вчить Слово, а не тому, що вам будуть говорити одні чи другі. Слово Боже зрозуміле саме собою, і якщо трапляється яке-небудь незрозуміле місце, то Дух Святий, Який ніколи не протирічить Сам Собі, вияснить це незрозуміле місце іншими текстами так, що вже не виникне ніякого сумніву, хіба тільки людина буде продовжувати упиратися в своєму незнанні” (David Laing. The Collected Works of John Knox. V.2. P.281,284).
Так у присутності королеви, ризикуючи власним життям, проповідував істину безстрашний реформатор. З такою ж відвагою він твердо йшов до здійснення своєї мети, молячись і змагаючись за справу Господню, доки, врешті-решт, Шотландія не була звільнена від папства.
В Англії становлення протестантизму як державної релігії значною мірою уповільнили переслідування, але не зупинили остаточно. Багато доктрин Рима було відкинуто, однак чимало ще продовжувало існувати. Верховна влада папи була скинута, але замість нього головою церкви став король. Церковне богослужіння залишалося далеким від євангельської чистоти і простоти. Великий принцип релігійної свободи ще не був зрозумілий. Хоч жорстокості, до яких вдавався Рим у боротьбі з єрессю, лише зрідка застосовувалися протестантськими вождями, та все-таки право кожної людини служити Богові згідно з її сумлінням залишалося невизнаним. Усі були зобов'язані приймати вчення офіційної церкви і дотримуватися запроваджених нею форм богослужіння. Інакодумці протягом багатьох століть більшою чи меншою мірою були переслідувані й гнані.
У XVII ст. тисячі пасторів були усунені від служіння. Під страхом великого штрафу, тюремного ув'язнення і заслання віруючим заборонялося відвідувати інші релігійні зібрання, крім визнаних церквою. І ті вірні душі, котрі не могли не збиратися, щоб помолитися Богові, були змушені шукати притулку в темних алеях і мансардах, а в теплі пори року — в лісах. У густих і непрохідних лісах, цих природних храмах, створених Богом, збиралися розсіяні та гнані діти Божі, щоб тут вилити свою душу в молитві та славослів'ї. Однак, незважаючи на всі засоби перестороги, багато віруючих страждало за свою віру. В'язниці були переповнені, сім'ї — розбиті, багато віруючих було вислано в чужі краї. Але Бог не покинув Свій народ, і жорстокі гоніння не змогли примусити замовкнути Його свідків. Багато віруючих переправились за океан і оселилися в Америці, заклавши там основи громадянської та релігійної свободи, які стали твердинею і славою цієї країни.
І знову, як і в дні апостолів, переслідування стали поштовхом для просування Євангелія. В огидній підземній в'язниці, переповненій розпусниками і злочинцями, Джон Буніан дихав атмосферою неба і написав тут свою чудову алегорію про подорож пілігрима із країни смерті до небесного міста. Понад 200 років цей голос в'язня Бедфордської в'язниці із надзвичайною силою промовляв до людських сердець. Книги “Подорож пілігрима” і “Незмірна милість для найбільшого грішника”, написані Буніаном, багатьох наставили на шлях життя.
Бакстер, Флейвел, Алейн та інші талановиті, освічені мужі з глибоким християнським досвідом, відважно виступали на захист віри, “колись переданої святим”. Праця цих людей, гнаних і позбавлених всяких громадянських прав сильними світу цього, ніколи не втратить свого значення. Твори Флейвела “Джерело життя”, “Дія благодаті” навчили тисячі людей, як посвятити свої душі Ісусу. Книга Бакстера “Протестантський пастир” стала благословенням для багатьох тих, хто бажав відродження Божої праці; його книга “Вічний спочинок святих” також зробила певну роботу, спрямовуючи душі до спочинку, який залишається для народу Божого.
Через 100 років, під час великої духовної темряви, Уайтфілд і брати Уезлі стали носіями Божого світла. За панування державної церкви народ Англії дійшов до такого релігійного занепаду, що мало чим відрізнявся від язичників. Улюбленим предметом дослідження духовенства стала релігія природи, до цього питання здебільшого зводилося усе їхнє богослів'я. Вищі верстви зневажливо ставились до благочестя і пишались тим, що стоять вище так званих фанатиків. Нижчі верстви суспільства залишалися переважно неосвіченими, потопали в пороці, а тим часом церква, не маючи відваги і віри, нічим не могла допомогти справі істини, що гинула.
Велике вчення про виправдання вірою, так ясно викладене Лютером, було майже забуте і замінене принципом римської церкви, за яким спасіння можна заслужити добрими вчинками людини. Уайтфілд і брати Уезлі — члени державної церкви - щиро бажали заслужити милість Божу, яку, як їх навчили, можна набути життям, сповненим чеснот і виконанням релігійних постанов.
Коли одного разу Чарльз Уезлі тяжко захворів і чекав смерті, його запитали, на чому тримається його надія на вічне життя. Він відповів: “Я зробив усе, що міг, аби служити Богові”. Коли його приятель, який поставив це запитання, здавалось, не був задоволений його відповіддю, Чарльз, подумавши, додав: “Як, хіба мої зусилля не дають мені підстави для надії на спасіння? Невже Він проти того, щоб я покладався на свої зусилля? Адже мені немає більше на що надіятись” (John Whitehead. Life of the Rev. Charles Wesley, P.102). Такою густою була темрява, що оповила церкву, приховуючи від людей вчення про відкуплення. Вона позбавляла Христа Його слави і відвертала людей від їхньої єдиної надії на спасіння — крові розп'ятого Спасителя.
Уезлі і його приятелі поступово прийшли до переконання, що правдива релігія перебуває в серці і що закон Божий поширюється не тільки на слова і вчинки, а й на думки людини. Переконавшись у необхідності освячення серця і зовнішньої поведінки, вони щиро поривались до нового життя. Ревними молитвами і особистими зусиллями вони робили все можливе, аби викоріняти гріховні бажання тілесного серця. Вони жили життям самозречення, добродійності й смирення, дотримуючись з великою суворістю і точністю всього того, що, на їхню думку, могло допомогти досягненню бажаної мети — святості, яка могла б запевнити їм милість Божу. Але вони не досягли бажаного. Даремними були їхні намагання звільнитися від осуду гріха чи здолати його силу над собою. Це була та сама боротьба, яку пережив Лютер у монастирській келії в Ерфурті. Те саме питання мучило і його душу. “Та як виправдатись людині земній перед Богом?” (Йова 9:2).