Вогонь божественної істини, що майже погас на вівтарях протестантизму, повинен був загорітися з новою силою від стародавнього смолоскипу, переданого нащадкам богемськими християнами. Після Реформації протестантизм у Богемії був розтоптаний римськими ордами. Усі, хто не хотів відректися від істини, були змушені втікати. Декотрі з них, знайшовши собі притулок у Саксонії, зберегли в собі давню віру. І від нащадків цих християн Уезлі та його прибічники прийняли світло.
Після того, як Джон і Чарльз Уезлі були рукоположені для служіння, їх послали місіонерами в Америку. На борту корабля була група моравських братів. На морі почався сильний шторм, і Джон Уезлі, опинившись віч-на-віч зі смертю, зрозумів, що не має миру з Богом. Німці, навпаки, виявили такий спокій і віру, які були не зрозумілі йому.
“Я довго спостерігав, — розповідав він після цього, — наскільки серйозно вони себе поводили. Про своє смирення вони постійно нагадували тим, що надавали іншим пасажирам такі послуги, які ніхто з англійців навіть не думав робити один одному. Вони не хотіли брати грошей за цю роботу, запевняючи, що вона є дуже корисною для смирення їх гордого серця і що їх Спаситель зробив для них набагато більше. Кожний день давав їм нагоду виявити смирення, яке ніщо не могло похитнути. Якщо їх штовхали, били чи збивали з ніг, вони знову спокійно вставали і йшли далі, і при цьому з їхніх уст не було чути жодного нарікання. Тепер була нагода перевірити, чи були вони так само вільні від страху, як і від гордості, гніву і помсти. Під час співу, яким починалося їхнє богослужіння, почався сильний шторм. Головна щогла була зламана, вода затопила палубу, і, здавалось, що велика безодня поглине всіх нас. Англійці підняли страшний галас, а німці спокійно продовжували співати. Після цього я спитав одного з них: ‘Ви не злякалися?’ — На це він відповів: ‘Слава Богу, ні’. — Я знову запитав його: ‘Хіба вашим дружинам і дітям не було страшно?’ На що він лагідно відповів: ‘Ні, наші дружини і діти не бояться смерті’” (Whitehead. Life of the Rev. John Wesley. P. 10).
Прибувши до Савани, Уезлі деякий час жив серед моравських братів і був глибоко вражений їхньою християнською поведінкою. Описуючи одне з богослужінь, яке так сильно відрізнялося від богослужінь англіканської церкви з її мертвим формалізмом, він писав: “Велика простота і разом з тим урочистість їх богослужіння змусили мене перенестись на 17 століть назад і уявити себе на одному з тих зібрань, де були відсутні формальність і зовнішня парадність; там головував Павло, що майстерно робив намети, і рибалка Петро; там виявила себе сила Святого Духа” (Ibid. P.12).
Уезлі повернувся в Англію з яснішим розумінням біблійної віри, отримавши його від моравського проповідника. Він переконався, що повинен відмовитися від надії на власні вчинки заради спасіння і цілком покладатися на “Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере!” На одному із зібрань моравської громади в Лондоні було зачитане твердження Лютера про переміну, котра відбувається в серці віруючої людини під впливом Духа Божого. Коли Уезлі слухав ці слова, в його душі запалало полум'я віри. “Я відчув у моєму серці якусь дивну теплоту, — говорив він. — Я відчув, що довіряю Христу і тільки Христу в справі свого спасіння. В мені з'явилась упевненість, що Він звільнив мене від моїх гріхів, саме моїх гріхів, і спас мене від закону гріха і смерті” (Ibid. P.52).
Протягом багатьох років виснажливої і безуспішної боротьби, суворого самозречення, докорів і смирення Уезлі неухильно йшов до своєї мети — знайти Бога. Тепер він Його знайшов і дізнався, що милість, яку він намагався придбати молитвами і постом, доброчинністю і самозреченням, є дар, що дається безкоштовно.
Утвердившись вірою в Христа, уся його душа загорілася бажанням поширювати знання про славне Євангеліє вільної милості Божої. “Я дивлюся на весь світ як на мою парафію, — говорив він, — і в якій його частині я не знаходився б, уважаю своїм правом і обов'язком звістити всім, хто побажає мене слухати, радісну вістку спасіння” (Ibid. P. 74).
Він і далі продовжував жити суворим життям самозречення, але тепер воно перестало бути для нього основою віри, а лише її наслідком, не коренем, а плодом святості. Благодать Божа в Христі є основою християнської надії, і ця благодать повинна виявитися в послухові. Життя Уезлі було присвячене проповідуванню прийнятих ним великих істин — виправдання вірою в спасаючу кров Христа і силу Святого Духа, яка відроджує і приносить плід життя, подібного до життя Христа.
Уайтфілд і брати Уезлі були підготовлені до своєї великої праці внаслідок тривалого і болісного усвідомлення свого безнадійного стану. Щоб бути здатними витримати всі труднощі, як добрі воїни Христа, вони пройшли крізь вогонь глузувань, знущань і гонінь як в університеті, так і тоді, коли розпочали служіння. Невіруючі студенти зневажливо називали їх і тих небагатьох, які співчували їм, методистами. Сьогодні цю назву носить одне з найбільших віровизнань Англії та Америки.
Як члени Англіканської церкви, вони пильно дотримувалися її форм поклоніння, але Бог у Своєму Слові показав їм вищий взірець. Святий Дух спонукав їх проповідувати Христа — Христа розп'ятого. Сила Всевишнього супроводжувала їхню працю. Вони переконували і навертали тисячі людей до істини. Необхідно було оберігати цих овець від хижих вовків. Уезлі і не думав про те, щоб створити нове віровизнання, однак об'єднав своїх прибічників у “Методистське Братство”.
Незрозумілим і тяжким був опір, який зустріли ці проповідники з боку державної церкви, але Бог у Своїй премудрості так керував подіями, що реформа почалась всередині самої Церкви. Якби реформа була нав'язана ззовні, вона не торкнулася б тих аспектів церковного життя, які особливо потребували змін. Оскільки проповідники відродження самі були служителями церкви і працювали в її лоні, то істина проникла навіть туди, де за інших обставин перед нею були б зачинені двері. Дехто з духовенства, пробудившись від своєї моральної сплячки, став ревним проповідником у своїй власній парафії. Церкви, які були закам'янілі у формалізмі, прокинулись до нового життя.
За часів Уезлі, як і в усі віки історії церкви, люди, обдаровані різними здібностями, виконували довірену їм працю, їхні погляди на деякі пункти віровчення не завжди були спільними, але всі вони були керовані Духом Божим, і їх об'єднувало одне бажання — здобувати душі для Христа. Протиріччя, яке виникло одного разу між Уайтфілдом і братами Уезлі, загрожувало призвести до розриву між ними. Але набуте в школі Христа смирення, взаємна поблажливість і любов допомогли їм примиритися. У них не було часу для суперечок, коли навколо панували обман і беззаконня, а грішники прямували до загибелі.
Слуги Божі йшли тернистим шляхом. Проти них виступали впливові та вчені люди. Через деякий час проти них виступило духовенство, і двері церков зачинились перед чистою вірою і перед тими, хто її проповідував. Політика духовенства, яке почало засуджувати їх з церковних кафедр, сприяло розквіту неуцтва і беззаконня. Не раз Джон Уезлі рятувався від смерті тільки чудом Божої милості. Одного разу, коли розгніваний натовп погрожував йому і, здавалося, вже не було порятунку, ангел Божий у вигляді людини став поруч з ним; натовп відступив, і слуга Ісуса Христа залишив небезпечне місце неушкодженим.
Згадуючи про один з таких випадків, Уезлі говорив: “Одного разу, коли ми сходили з великої гори до міста по ковзкій стежці, дехто намагався збити мене з ніг, думаючи, що коли я впаду, то більше не піднімуся. Але я ні разу не спіткнувся і не посковзнувся, аж поки не відійшов на безпечну відстань... Хоч багато з них намагалися схопити мене за комір чи за одяг, щоб звалити, їм це не вдавалося. Як тільки один вхопився за полу мого жилета, вона обірвалась, залишившись в його руках, друга пола, в кишені якої були гроші, була відірвана тільки наполовину... Один здоровань, котрий ішов слідом за мною, декілька разів зарахувався тяжкою ломакою, і якби він хоч раз вдарив мене по голові, йому більше не довелося б це повторювати. Не знаю, як це сталося, але кожного разу він промахувався, хоч я не міг ухилитися ні вправо, ні вліво... Інший, протиснувшись через натовп, накинувся на мене, щоб завдати удару, але його рука несподівано опустилася; він тільки злегка торкнувся моєї голови і сказав: ‘Яке в нього м'яке волосся!’... Першими людьми, серця яких були навернені, були міські розбишаки, ватажки вуличної юрби, з яких один раніше був борцем з ведмедями...