Рим постійно розпалював ці ревниві побоювання. У 1525 р. папа, звертаючись до регента Франції, сказав: “Ця манія (протестантизм) знищить не тільки релігію, а й усяку владу князівства, дворянство, закон, постанови і класові відмінності в суспільстві” (G.de Felice, History of the Protestants of France. V.1. Ch.2. P.8). Через декілька років папський унцій застерігав короля такими словами: “Ваша світлість, не обманюйтеся! Протестанти знищать як цивільний, так і церковний порядок. Престол перебуває в такій самій небезпеці, як і вівтар. Запровадження нової релігії неминуче викличе необхідність нового правління” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in Time of Calvin. V.2. Ch.36). Богослови, використовуючи упередження людей, намагалися переконати їх, що протестантське вчення “спокушує людей новизною і вигадками; воно позбавляє короля відданості його підданих і спустошує як державу, так і церкву”. Такими методами Рим підбурив Францію проти Реформації. “І меч переслідування вперше був оголений у Франції, щоб захистити престол, дворян і зберегти закони” (Wylie. V.13. Ch.4).
Правителі цієї країни навряд чи передбачали, до чого призведуть наслідки їхньої політики. Вчення Біблії посіяло б у розумах і серцях людей принципи справедливості, стриманості, правди, неупередженості й доброзичливості, які є наріжним каменем процвітання нації. “Праведність люд підіймає”, “нею утверджується престол” (Приповісті 14:34; 16:12). “І буде роботою істини — мир, а працею правди - спокійність й безпека навіки” (Ісаї 32:17). Хто кориться божественному Закону, поважатиме й закони своєї країни. Хто боїться Бога, поважатиме й короля у всіх його справедливих і законних вимогах. Але нещасна Франція заборонила Біблію і переслідувала її учнів. Століття за століттям принципові й чесні, мужі витонченого розуму і моралі, які знайшли мужність, щоб говорити про свої переконання і віру, страждали за істину; сотні років вони трудилися на галерах, як раби, були спалювані на вогнищах або живцем згнивали в підземеллях. Тисячі й тисячі рятувалися втечею, і все це тривало протягом 250 років від початку Реформації.
“Навряд чи протягом цього тривалого періоду було покоління французів, яке не стало б свідком втечі учнів Євангелія від шаленого гніву гонителів. Втікачі забирали з собою знання, мистецтво, ремесло і порядок — все те, чим вони перевершували інших людей, щоб збагатити країни, в яких знаходили притулок. Отже, інші країни збагачувалися їхніми добрими дарами, а їх рідна — бідніла. Якби все це багатство залишилось у Франції, якби протягом майже 300 років майстерність вигнанців була віддана на служіння батьківщині, якби їхні пізнання були застосовані у виробництві, а їх творчий геній і аналітичний розум збагатили рідну літературу і розвинули науку, якби їхня мудрість підтримувала правителів, їхня доблесть — керувала битвами, а принципи справедливості та рівності стали підвалиною права, якби їх біблійна релігія зміцнювала розумові сили народу та керувала його сумлінням, — якої б величі досягла сьогодні Франція! Якою великою, процвітаючою і щасливою країною — взірцем для всіх народів — могла б вона бути!
Але сліпий, безжалісний фанатизм вигнав за її межі вчителів доброчинності, захисників правопорядку, усіх щирих оборонців престолу. Мужам, які бажали зробити свою країну ‘славною і знаменитою’, було сказано: ‘Оберіть: вогнище або вигнання!’ Врешті-решт держава зазнала цілковитого занепаду. Народ був позбавлений сумління, яке потрібно було б придушувати; не стало релігії, яку потрібно було знищувати в полум'ї; не залишилось патріотів, яких потрібно було б виганяти” (Wylie. V.13. Ch.20). Страшним наслідком цього стала революція з усіма її злочинами.
“З вигнанням гугенотів Франція прийшла до загального занепаду. До того процвітаючі промислові міста хиріли; родючі землі ставали пустелями; на зміну нечуваному прогресу прийшли моральне зубожіння і розумова обмеженість. Париж перетворився на величезну богадільню; за загальними підрахунками 200 тисяч злидарів чекали милості від короля ще на початку революції. Тільки єзуїти розкошували в спустошеній країні та зі страшною жорстокістю панували над церквами, навчальними закладами, в'язницями і галерами”.
Євангеліє могло б принести Франції розв'язання тих політичних і соціальних проблем, які поставили у безвихідне становище її короля, духовенство і законодавців і врешті-решт призвели націю до анархії та розрухи. Але в умовах римського панування французи забули благословенні уроки самопожертви та безкорисливої любові, викладені Спасителем. Люди розучилися жертвувати собою для добра інших. Ніхто не докоряв багатим за те, що вони пригнічували бідних, а бідні не отримували ніякої нагороди за свою рабську працю. Егоїзм багатих можновладців ставав все більш очевидним і деспотичним. Віками пожадливість і розпуста знаті лягали важким тягарем на плечі бідного селянства. Багатий кривдив бідного, а бідний ненавидів багатого.
У багатьох провінціях угіддя належали тільки знаті, а трудовий народ брав землю в оренду, їхнє життя залежало від милості господарів і вони змушені були коритися їхнім вимогам. Тягар утримання держави і церкви лягав на плечі людей середньої та нижчої верств, на яких накладала великі податки як державна, так і церковна влада. Бажання знаті вважалося найвищим законом. Фермери і селяни могли голодувати, і це не тривожило гнобителів... Народ був змушений пристосовуватися до інтересів своїх землевласників. Життя хліборобів було життям безперервної праці та безпросвітної бідності; до їхніх скарг, якщо вони взагалі насмілювалися скаржитись, ставилися з презирством. Суд завжди був на боці багатих, а не селян. Судді брали хабарі, найменша примха аристократа одразу ж набувала сили закону завдяки загальній корупції. Навіть половина всієї суми податків, які світські магнати і духовенство стягали з простого народу, не поступала до королівської або єпископської скарбниці. Ці гроші витрачались на задоволення і розваги. А люди, які доводили до бідності своїх співгромадян і не платили жодних податків, мали за законом право обіймати будь-які державні посади. Привілейований клас налічував близько 150 тисяч осіб, і заради задоволення їхніх примх мільйони були приречені на безнадійне і жалюгідне існування.
Королівський двір потопав у розкоші та розпусті. Між народом і правителями не було ніякого довір'я. Люди з підозрою ставилися до всіх заходів, які приймав уряд, розцінюючи їх як підступні та корисливі. За півстоліття до революції Францією правив Людовик XV, який навіть у ті тяжкі часи прославився як ледачий, легковажний і розпуслий монарх. Дивлячись на зіпсуту і жорстоку аристократію, на зубожілих і неосвічених представників нижчих верств, на народ, доведений до відчаю, і державу, яка переживала фінансову кризу, не потрібно було бути пророком, щоб передбачити неминучу і жахливу розв'язку. На попередження своїх радників король звичайно відповідав: “Намагайтесь відвернути катастрофу, доки я живу, а після мене нехай будь що буде!” Даремно його переконували в необхідності реформ. Він бачив зло, але не мав ні відваги, ні сили, щоб опиратися йому. Легковажна й егоїстична відповідь: “Після мене — хоч потоп!” найкрасномовніше свідчила про долю Франції.
Розпалюючи підозру королів і панівних верств, Рим спонукував їх тримати народ у рабстві, добре розуміючи, що цим ослабить державу, за допомогою такої політики підкорить своєму впливові як правителів, так і народ. З політичною далекоглядністю Рим усвідомлював, що для успішного поневолення людей необхідно закувати в кайдани їхні душі, а найпевніший засіб для утримання в цьому рабстві — це позбавлення їх свободи. Моральне розтління, в якому перебували люди внаслідок політики Рима, було в тисячу разів жахливішим від фізичних страждань. Позбавлений Біблії, залишений у полоні фанатичних учень та егоїзму, оповитий темрявою і забобонами народ погруз у пороках і став нездатним до самовизначення.
Але результати такої політики були зовсім протилежними тим, яких сподівався Рим. Замість того, щоб тримати народні маси в сліпій покорі догмам, Рим домігся лише того, що зробив їх безбожниками та революціонерами. Вони презирливо оголосили романізм підступами духовенства і дивилися на нього як на свого гнобителя. Єдиний бог, якого вони знали, був богом Рима, а його вчення — їхньою єдиною релігією. І вони вважали його жадібність і жорстокість природним плодом біблійного вчення, тому відкинули це вчення.