У вигнанні й труднощах їхня віра і любов утверджувалися. Вони покладалися на Божі обітниці, і Він не залишив їх у біді. Його ангели були завжди поруч, підбадьорюючи і підтримуючи їх. І коли рука Божа, здавалось, вказала їм шлях в землю, на якій вони могли заснувати свою державу і залишити своїм дітям дорогоцінну спадщину релігійної свободи, вони, не вагаючись, вирушили вперед шляхом, на який вказувало Провидіння.
Бог допустив випробування для Свого народу, готуючи його до здійснення Своїх милосердних намірів. Перш ніж піднятися на належну висоту, церква перейшла через приниження. Бог вже був готовий заступитися за неї, щоб дати світові нове свідоцтво того, що Він не залишає тих, хто надіється на Нього. Він так керував усіма подіями, щоб гнів сатани і лукаві плани людей лише сприяли виявленню Його слави, щоб дати Своєму народові безпечний притулок. Переслідування і вигнання відкрили шлях до волі.
Змушені відокремитись від англіканської церкви, пуритани згуртувалися, давши урочисту обітницю: як вільний народ Божий разом “ходити всіма Його шляхами — уже відомими їм і тими, які ще відкриються у майбутньому” (J.Brown. The Piligrim Fathers. P. 74). Це був справжній дух реформи, життєвий принцип протестантизму. З таким наміром пілігрими залишили Голландію, щоб оселитися в Новому Світі. Проповідник Джон Робінзон, їхній пастор, якому Провидіння Боже не дозволило поїхати разом з усіма, сказав на прощання вигнанцям: “Брати, ми скоро розлучимося, і тільки Господу відомо, чи побачу я вас знову, чи дозволить нам Господь побачитись, чи ні, я заповідаю вам перед Богом і Його благословенними ангелами: наслідувати мене не більше, ніж я наслідував Христа. Якщо Бог відкриє вам ще щось через Своє знаряддя, то будьте готові прийняти ці нові відкриття, як ви були готові приймати істину від мене, бо я впевнений, що Господь мас ще багато світла і Правди, що ще відкриються в Його Слові” (Martyn. V.5. P.70).
“В мене не вистачить сліз, щоб оплакувати стан, в якому сьогодні перебувають реформаторські церкви, котрі досягли певного рівня в релігійному розвитку і не бажають зробити ані кроку далі, німе засновники Реформації. Лютерани не бажають іти далі Лютера в духовних питаннях... послідовники Кальвіна, як бачите, застигли на тому місці, де були залишені цим великим мужем Божим, який, однак, ще не знав усього. Отож це викликає глибокий жаль. Хоч у свій час вони були світильниками, котрі яскраво горіли, але не досягли всієї глибини пізнання Слова Божого, і якби ці мужі були тепер живі, вони б з радістю прийняли нове світло, як і те, що вони прийняли на початку” (D.Neal History of the Puritans. V.1. P.269).
“Пам'ятайте вашу церковну обітницю, згідно з якою ви обіцяли ходити шляхами Господніми, що вже відомі вам, і тими, котрі ще відкриються. Пам'ятайте Вашу обітницю, заповіт з Богом і одного з одним — приймати світло й істину, котрі відкриються вам через Святе Письмо. Але разом з цим будьте обережні, ретельно перевіряйте те, що ви приймаєте як істину. Перш ніж прийняти нове світло, порівнюйте його з іншими місцями Писання, зважуйте його, бо неможливо, щоб християнський світ, котрий зовсім недавно звільнився від густої антихристиянської темряви, одразу ж міг сприйняти всю повноту духовної істини” (Martyn. V.5, P.10—71).
Поривання до свободи сумління надихало пілігримів мужньо зносити небезпеки і злигодні тривалої подорожі через океан, труднощі й небезпеки пустель і з благословення Божого закласти на берегах Америки основи могутньої держави. І все ж ці благородні та побожні пілігрими ще до кінця не розуміли великого принципу релігійної свободи. Свободу, здобуту ціною таких великих жертв, вони не були готові дати іншим. “Тільки деякі з видатних мислителів і моралістів XVII cm. мали справжнє уявлення про великий принцип Нового Завіту, який визнає Бога єдиним Суддею людської віри” (Martyn. V.5. P.297). Вчення про те, що Бог дав право церкві панувати над сумлінням, викривати і карати єресь, є одним з найзакореніліших заблуджень папства. Відрікаючись від учення Рима, реформатори водночас не були цілком вільні від духу релігійної нетерпимості. Ще не розсіялася та густа темрява, якою протягом багатьох віків папство огортало все християнство. Один з провідних проповідників колонії Массачусетської затоки сказав: “Саме терпимість зробила світ антихристиянським, і церква ніколи не страждала від того, що карала єретиків” (Ibid. V.5. P.335). Колоністи постановили, що тільки члени церкви мають право голосу в цивільному уряді. Була заснована свого роду державна церква, і всі люди були зобов'язані матеріально підтримувати духовенство, а місцева влада отримала право придушувати єресь. Таким чином світська влада опинилась в руках церкви. І незабаром ці рішення призвели до єдиного неминучого результату — гонінь.
Через одинадцять років після заснування першої колонії в Новий Світ приїхав Роджер Уїльямс. Як і перші пілігрими, він прибув сюди, щоб насолоджуватися релігійною свободою, але, на відміну від них, Уїльямс розумів те, що в його час розуміли лише декотрі люди, — ця свобода є невід'ємним правом усіх людей, незалежно від віровизнання. Він був щирим шукачем правди, як і Робінзон, вірив, що вся повнота світла зі Слова Божого ще не сприйнята. Уїльямс “став першою людиною в сучасному християнстві, котра в основу громадянського правління поклала принципи свободи сумління і рівності переконань перед законом” (G.Bancroft. V.1. Ch.15. Par. 16). Він заявив, що обов'язок влади — боротися зі злочинністю, але ні в якому разі не панувати над сумлінням. “Громадськість або влада, — говорив він, — можуть вирішувати, якими повинні бути взаємини людини з людиною, але коли вони намагаються нав'язати людині її обов'язки щодо Бога, то цим перевищують свої уповноваження, і безпека не може бути гарантована; бо ясно, що коли посадова особа володіє владою, то сьогодні вона може встановити одну категорію думок і вірувань, а завтра — іншу, як це робили в Англії різні королі й королеви, папи і собори римсько-католицької церкви, і таким чином виникло багато плутанини” (Martyn. V.5. P. 340). Під загрозою грошового штрафу або тюремного ув'язнення від усіх вимагалося відвідувати богослужіння офіційної церкви. “Уїльямс засудив цей закон, запевняючи, що одним із найгірших положень англійського кодексу є положення про обов'язкове відвідування парафіяльної церкви. Примушення людей до об'єднання з тими, хто сповідував іншу віру, він розцінював як пряме і відкрите порушення їх природних прав. Примушувати відвідувати богослужіння тих, хто не вірить у Бога і не бажає цього робити, — означало вимагати від них лицемірства. Нікого не можна примушувати відвідувати богослужіння або матеріально підтримувати церкву без його згоди. ‘Як, — дивувались його опоненти, — хіба робітник не заслуговує платні?’ —‘Так, — відповідав він, — але від тих, хто наймає його’” (Bancroft. V.1. Ch.15. Par.2).
Роджера Уїльямса поважали і любили як вірного служителя, людину рідкісних обдаровань, непідкупної чесності та доброзичливості, але його категоричне невизнання права світської влади вмішуватися в справи церкви і його вимоги релігійної свободи викликали нетерпимість. Було оголошено, що прийняття цього нового вчення “підірве державні устої країни” (Ibid. V.1. Ch.15. Par.10). Він був засуджений на вигнання з колонії і, щоб уникнути арешту, змушений був переховуватися в непрохідних лісах, серед зими та холоду.
“‘Протягом чотирнадцяти тижнів, — згадував він пізніше, — я блукав з місця на місце, не знаючи, що таке шматок хліба і постіль’. Але ‘ворони годували мене в пустелі’. Дуплисті дерева не раз служили йому сховищем і притулком” (Martyn. V.5. Р.349—350). Так блукав він засніженими лісами, доки нарешті не натрапив на одне з індійських племен, серед людей якого здобув загальну повагу і любов, проповідуючи їм євангельські істини.
Після довгих місяців поневірянь і перемін він дістався до берегів Наррагансетської затоки, де заклав основу першого штату, який в повному значенні цього слова визнавав право на релігійну свободу. Фундаментальним принципом колонії Роджера Уїльямса стало положення: “Кожна людина повинна мати свободу служити Богові згідно з власним сумлінням” (Ibid. V.5. P.354). Заснований ним невеликий штат Род-Айленд став притулком для всіх переслідуваних. Він продовжував зростати і процвітати, доки його фундаментальні принципи — громадянська і релігійна свобода — не стали наріжним каменем американської республіки.