У давньому і славному документі — Декларації незалежності, який наші прабатьки вважали біллем про права, проголошено: “Ми вважаємо очевидною істину, що всі люди створені рівними, Творець наділив їх певними невід'ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя”. Конституція гарантує у найточнішому розумінні цього слова недоторканість сумління. “Ніяке релігійне переконання не повинно бути перешкодою для досягнення будь-якої державної посади в Сполучених Штатах”. — “Конгрес не повинен ухвалювати жодного закону, який зобов'язує прийняття будь-якої релігії чи заборону вільно сповідати її”.
Творці Конституції визнавали вічний принцип, згідно з яким відношення між людиною і Богом не повинні регламентуватися людськими законами; вони визнавали невід'ємне право на свободу сумління. “Ця істина не потребувала доказів. Ми носимо її у своєму серці. Розуміння цієї істини давало мужність мученикам не підкорятися несправедливим людським законам, іти на муки і смерть. Вони розуміли, що їхній обов'язок перед Богом вищий за всі людські постанови, і людина не повинна чинити насильства над сумлінням свого ближнього. Це природний принцип, і його ніхто не може викоренити” (Congressional documents, Series № 200. Document № 271).
Коли в європейських країнах поширилися чутки про те, що є така земля, де кожна людина може насолоджуватися плодами власної праці і чинити згідно з голосом свого сумління, тисячі втікачів подалися до берегів Нового Світу. Виникали все нові й нові колонії. Штат Массачусетс спеціальним законом дозволив вільний в'їзд і забезпечив матеріальну допомогу за громадський рахунок християнам усіх національностей, котрі прибували з-за Атлантичного океану, рятуючись від війн, голоду й гонінь. Таким чином переслідувані втікачі згідно з законом держави ставали гостями (Martyn. V.5. P.417). Через 20 років після того, як перший корабель кинув якір у Плімуті, багато тисяч пілігримів поселилося в Новій Англії.
Задля вимріяної свободи ці люди “задовольнялися тим, що заробляли собі скромні засоби до існування ощадливістю і важкою працею. Бони розраховували отримати від землі стільки, скільки праці в неї вкладали. Ніякі рожеві мрії не затьмарювали їхній життєвий шлях...” Вони були задоволені повільним, але впевненим прогресом своєї соціальної системи. Вони терпляче зносили нестатки на голих місцях, поливаючи потом і сльозами дерево свободи, доки воно не пустило глибокі корені.
Біблія була для них основою віри, джерелом мудрості та хартією вільності, її принципи старанно вивчалися вдома, в школі й у церкві, а плоди цього вивчення виявляли себе в економності, розсудливості, чистоті, стриманості. “Можна було прожити багато років у пуританських колоніях і не побачити жодного п'яного, не почути жодної лайки і не зустріти жебрака” (G.Bancroft. V.I. Ch.19. Par.25). Це було живе свідчення того, що біблійні принципи є вірною гарантією національної величі. Слабкі та ізольовані колони перетворилися в конфедерацію могутніх штатів, і світ з подивом спостерігав за мирним процвітанням “церкви без папи і держави без короля”.
Але до берегів Америки постійно прибували люди, наміри і цілі котрих не мали нічого спільного з намірами перших пілігримів. Сильний перетворюючий вплив первозданної віри та її чистоти ставав дедалі слабшим у міру того, як зростала кількість людей, котрі шукали тільки земної вигоди.
Прийняті першими колоністами постанови, за якими тільки члени церкви мають право голосувати і обіймати державні посади, призвели до згубних наслідків. Цей захід був прийнятий для збереження чистоти держави, але він призвів до морального занепаду церкви. Оскільки віровизнання надавало виборче і посадове право, то багато людей, бажаючи посісти певне становище в державі, ставало членами церкви тільки формально, залишаючись невідродженими. Таким чином церкви складалися в основному зі світських, нерозкаяних людей, і навіть серед духовних служителів були такі, що не тільки не мали уявлення про істину, а й нічого не знали про перетворюючу силу Святого Духа. Отже, знову виявилися згубні наслідки, як це вже не раз траплялося в історії церкви з днів імператора Костянтина і досі — коли церкву намагались будувати за допомогою держави і зверталися до світської влади для підтримки Євангелія Того, Який сказав: “Моє Царство не зі світу цього” (Івана 18:36). Об'єднання церкви з державою, навіть незначне, наближає не світ до церкви, а церкву — до світу.
Великий принцип, який так благородно відстоювали Робінсон і Роджер Уїльямс, а саме: істина прогресує, і християни повинні бути готові прийняти все світло, котре відкривається їм зі святого Слова Божого, — цей принцип був забутий нащадками реформаторів. Протестантські церкви Америки і Європи, отримавши такі великі благословення від Реформації, не пішли далі її шляхом. Хоч час від часу повставали вірні мужі, котрі звіщали нову істину і викривали давні заблудження, більшість, так само, як юдеї за днів Христа чи папісти в часи Лютера, задовольнялася вірою батьків і не бажала змінювати свого способу життя. Тому релігія знову перетворилася на формалізм; зберігалися й плекалися заблудження і забобони, які були б відкинуті, коли б церква продовжувала йти в світлі Божого Слова. Дух Реформації поступово погас, доки не виникла така сама велика потреба в реформі протестантських церков, як це було в римсько-католицькій церкві за днів Лютера. Тут також панували той же світський дух, те саме духовне засліплення, таке ж благоговіння перед людськими думками і авторитетами. Вчення Слова Божого підмінювалося людськими теоріями.
Широке розповсюдження Біблії в першій половині XIX ст. і велике світло, що зливалося на світ з її сторінок, не супроводжувались відповідним прогресом в пізнанні відкритої істини або в практичній релігії, що засновується на досвідах. Сатана вже не міг, як в минулі віки, приховувати від народу Слово Боже; воно стало доступним для всіх, але щоб досягти своєї мети, він спонукав людей легковажно ставитися до Біблії. Люди нехтували дослідженням Писання і тому продовжували приймати фальшиві тлумачення і трималися вчень, які не мали ніякої основи в Біблії.
Побачивши даремність своїх зусиль знищити істину шляхом переслідування, сатана знову вдався до компромісу, який призвів свого часу до великого відступництва й утворення римської церкви. Він спокусив християн об'єднатися вже не з язичниками, а з тими, хто внаслідок своєї відданості земному став таким самим ідолопоклонником, як і ті, що поклонялися людському витвору та зображенням. І наслідки цього союзу були не менш згубні, ніж у минулому; гордість і розкіш ховалися під маскою релігії, а церкви ставали розтлінними. Сатана продовжував спотворювати біблійні істини; традиції, котрі погубили мільйони людей, пустили глибоке коріння. І церква, замість того, щоб боротися “за віру, раз дану святим”, прийняла ці традиції і підтримувала їх. Так були зневажені принципи, заради яких реформатори боролися і страждали.
Розділ 17. Вісники світанку
Однією з найурочистіших і найславніших істин, відкритих в Біблії, є істина про Другий прихід Христа, який довершить велику справу відкуплення. Для мандруючого Божого народу, який так довго перебував у “долині темряви та смертної тіні”, обітниця про Другий прихід Того, Хто є “воскресінням і життям”, Хто приведе додому Своїх вигнаних дітей, є радісною надією, а наука про Другий прихід Христа — основною темою Святого Письма. З того дня, як перша пара із сумом покинула Едем, діти віри чекають повернення Обітованого, Який знищить владу губителя і поверне утрачений рай. Святі мужі давнини чекали приходу Месії в славі як сповнення своїх надій. Єнох, сьомий нащадок Адама — того, хто жив колись у раю, ходив з Богом 300 років на землі, був удостоєний здалеку споглядати на прихід Спасителя. “...Ось іде Господь зо Своїми десятками тисяч святих, — говорив він, — щоб суд учинити над усіма” (Юди 14—15). Патріарх Йов у ніч своїх страждань промовив з непохитною вірою: “Та я знаю, що мій Викупитесь живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі...” (Йова 19:25—27).