Небесні ангели бачили славу, яку Син Божий розділяв з Отцем ще до створення світу, і тепер з великим зацікавленням чекали Його появи на землі, бо ця подія мала принести велику радість всім людям. Ангелам було доручено звіщати радісну вістку тим, хто був готовий прийняти її і з радістю поділитися нею з мешканцями Землі. Христос принизив Себе, прийнявши людське єство. Ставши жертвою за гріх, Він повинен був взяти на Себе неймовірний тягар прокляття. Однак ангели бажали, щоб навіть у Своєму приниженні Син Всевишнього постав перед людьми з гідністю і славою, відповідними Його характеру. Чи зберуться великі люди землі в столиці Ізраїлю, щоб вітати Його народження? Можливо, легіони ангелів представлять його очікуючому народові?
Ангел відвідав землю, щоб побачити, хто приготувався зустрічати Ісуса. Але ніде не бачив жодних ознак приготування. Він не чув вигуків торжества і хвали, які звіщали б близький прихід Месії. Деякий час ангел літав над вибраним містом і храмом, де протягом багатьох століть відкривалася слава Божа, але й тут він побачив ту саму байдужість. Зарозумілі, оточені пишністю священики приносили в храмі опоганені жертви. Фарисеї гучним голосом зверталися до народу або вихваляли самі себе в молитвах на перехрестях вулиць. У царських палатах, на зібраннях філософів, у школах рабинів — усюди забута чудова істина, яка наповнила все небо радістю і хвалою: Спаситель людства незабаром повинен прийти на землю.
Ніде не видно було ніяких ознак очікування Христа, ніхто не готується зустрічати Князя життя. Здивований побаченим, небесний вісник уже був готовий залишити землю і повернутися на небо з такою ганебною звісткою, коли, раптом зауважив групу пастухів, що пильнували вночі свої отари. Вони вдивлялися у зоряне небо, розмірковували над пророцтвами про прийдешнього Месію. Ці прості люди прагнули приходу Спасителя світу. Ось ті люди, які готові прийняти небесну вістку. І враз перед ними з'явився ангел Господній, звіщаючи велику радість. Небесна слава наповнила рівнину, з'явилась незлічена кількість ангелів, немов свідкуючи про те, що ця радість надто велика, щоб її міг принести мешканцям землі тільки один вісник. Безліч голосів зливаються в урочистому гімні, котрий співатимуть колись усі викуплені: “Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Луки 2:14).
О, яке надзвичайне повчання містить у собі ця чудова історія про Віфлеєм! Як вона докоряє нам за невір'я, гордість і самовпевненість. Вона застерігає нас, щоб внаслідок злочинної недбалості та безтурботності не залишили без уваги ознак часу наших відвідин.
Але не тільки на пагорбах Юдеї, не тільки серед скромних пастухів ангели знайшли тих, хто очікував приходу Месії. І в язичницьких країнах були люди, які чекали Його. Це були багаті й знатні мудреці — філософи Сходу. Досліджуючи природу, вони бачили Бога в Його творінні. З єврейських Писань вони довідались про Зорю, Яка сходить від Якова, і з нетерпінням чекали появи Того, Хто буде не тільки “Утішителем Ізраїлю”, а й “Світлом на просвіту язичникам” і “спасінням... аж до краю землі” (Луки 2:25, 32; Дії 13:47). Вони шукали світла, і світло від престолу Божого, освітило їхній шлях. У той час, коли морок обіймав священиків і рабинів Єрусалима — законних хранителів і вартових істини, послана небом Зоря привела цих чужинців з язичницької країни до місця народження Царя.
“Христос другий раз з'явиться тим, хто чекає Його на спасіння” (Євреям 9:28). Як вістка про народження Спасителя, так і вість про Його Другий прихід не була довірена релігійним вождям народу. Вони не мали зв'язку з Богом і відкинули послане небом світло; тому вони не належать до числа тих, про кого писав апостол Павло: “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви діти світла й сини дня. Ми не належимо ні ночі, ні темряві” (1 Солунянам 5:4—5).
Вартові на стінах Сіону повинні були першими звістити про прихід Спасителя, першими піднести свій голос, проголошуючи Його наближення, першими спонукувати народ приготуватися до Його приходу. Але вони жили безтурботно, мріючи про спокій і безпеку, а тим часом народ спав у своїх гріхах. Ісус побачив Свою Церкву подібною до безплідного фігового дерева, яке гордовито красувалося своїм листям, але не мало дорогоцінних плодів. Церква пишалася дотриманням релігійних форм, але в неї не було духа правди, смирення, каяття і віри, котрі єдині можуть зробити її служіння приємним Богові. Замість плодів Духа процвітали гордість, формалізм, марнославство, самолюбність, насильство. Церква-відступниця закрила очі на ознаки часу. Але Бог не покинув її, залишався вірним їй, хоч вона й віддалилася від Нього і Його любові, її члени відмовились виконувати Божі умови, тому Його обітниці щодо них не здійснились.
Таким є неминучий наслідок нехтування світлом і перевагами, які посилає Бог. Якщо Церква не буде прямувати дорогою, вказаною їй Провидінням Божим, і не буде приймати кожний промінь світла, котре їй посилається, виконуючи в усьому свої обов'язки, тоді релігія неминуче перетвориться на пусте дотримання форм, і дух благочестя залишить її. Ця істина неодноразово знаходила підтвердження в історії Церкви. Бог вимагає від Свого народу вчинків віри і послуху відповідно до посланих йому благословень і переваг. Послух вимагає жертви і хреста; тому багато з тих, хто вважав себе послідовниками Христа, відмовилися прийняти небесне світло і, як юдеї в давнину, не зрозуміли часу своїх відвідин (Луки 19:44). Через їхню гордість і невіру Господь пройшов повз них і відкрив Свою істину тим, хто, як і віфлеємські пастухи та мудреці зі Сходу, прийняв послане йому світло.
Розділ 18. Вісники надії
Для проповіді про Другий прихід Христа Бог обрав чесного і щирого фермера, котрий сумнівався в божественному авторитеті Писання, але всім серцем прагнув до пізнання правди. Як і багато інших реформаторів, Уїльям Міллер у ранній молодості мужньо боровся зі злиднями і таким чином виховав у собі самозречення та енергійність. Родина, з якої він походив, відрізнялася своєю незалежністю, волелюбним духом, витривалістю і палкою любов'ю до вітчизни, — одним словом, тими рисами, які переважали і в його вдачі. Батько Міллера був капітаном в революційній армії; сім'ї довелося багато чим пожертвувати в той бурхливий час боротьби і страждань, чим і пояснюються скрутні обставини життя Міллера замолоду.
Уїльям відрізнявся міцною будовою тіла і вже в дитинстві почав виявляти неабиякі розумові здібності. Це ставало все помітніше в міру того, як хлопчик підростав. Його діяльна, розвинута натура невтримно прагнула до знань. Хоч йому не пощастило отримати академічну освіту, любов до знань, звичка до серйозного мислення та гострота суджень допомогли йому стати всебічно розвинутою людиною зі здоровим судженням. Це був чоловік бездоганної моральної чистоти, незаплямованої репутації, якого всі поважали за чесність, ощадливість і доброчинність. Завдяки своїй енергії та запопадливості він швидко став матеріально незалежною людиною, однак ніколи не зраджував звичку займатися самоосвітою. Уїльям Міллер досяг успіху, обіймаючи різні громадські та військові посади, і, здавалось, шлях до багатства і слави широко відкрився перед ним.
Мати Уїльяма Міллера була дуже побожною жінкою, і його дитинство пройшло в релігійній атмосфері. Однак в молоді роки він потрапив до товариства деїстів*Деїзм — релігійно-філософське вчення, яке визнає Бога першопричиною світу, але заперечує Його втручання в явища природи і суспільного життя. Виник в Англії в XVII ст., (прим. ред.), вплив котрих посилювався тим, що це були в більшості випадків взірцеві громадяни, добрі та дружні за вдачею люди. Християнське оточення, в якому вони проживали, справляло вплив на формування їхніх характерів. Благородними рисами, які сприяли повазі та довір'ю до них, вони завдячували Біблії, однак ці добрі дари були так спотворені, що люди справляли вплив, який суперечив вченню Слова Божого. Спілкуючись з такими людьми, Міллер мимоволі перейняв їхні погляди. Існуючі тлумачення Святого Письма були пов'язані з труднощами, які здавалися йому нездоланними, а його нові переконання, в яких не було місця для Біблії, нічого не давали взамін, і він залишався незадоволеним. Проте Міллер продовжував дотримуватися цих поглядів упродовж 12 років. Але коли йому виповнилося 34 роки, Святий Дух вплинув на його серце, і його охопило глибоке усвідомлення своєї гріховності. Його колишня віра не давала душі жодної надії на життя вічне. Майбутнє здавалося темним і похмурим. Згодом, згадуючи свої переживання, він говорив: “Думка про смерть пронизувала все моє єство неприємним холодніш тремтінням, а необхідність звітувати переконувала мене в неминучій загибелі всіх. Небо було для мене, як мідь, а земля під ногами — як залізо. Вічність — що це таке? Смерть — для чого вона? Чим більше я роздумував над цими питаннями, тим більше я їх не розумів. Чим більше я міркував, тим беззмістовнішими ставали мої висновки. Я намагався не думати, але це було понад мої сили. Я перебував у дуже жалюгідному стані, але не розумів причини цього, Я нарікав і жалівся, та не знав на кого. Я розумів, що щось було не так, однак не знав, як і де знайти Правду. Я сумував, не маючи надії”.